**Щоденник**
Сьогодні я стояла біля плити, обережно помішуючи гречану кашу з м’ясом у старому чавунці – ідеальному для такої страви. Мій син, Тарас, моя гордість і єдина надія, мав незабаром повернутися додому. Уявляла, як зрадіє гарячій їжі, приготованій з материнською турботою. Загорнувши чавун у рушник, щоб зберегти тепло, поклала його в сумку і пішла до квартири сина, що була у сусідньому будинку. У мене був свій ключ – на всяк випадок.
Нещодавно ми розмовляли з Тарасом по телефону. Він, як завжди, подзвонив на мобільний, але я, звикла до старих звичок, передзвонила на стаціонарний. Відповіла його дружина, Ярина, і сказала, що Тарас на роботі. Але ж він сам згадував, що тепер працює вдома! Хтось брехав. І я була впевнена: не мій син.
Ярина з’явилася в нашому житті, наче буря. Дівчина з далекого села, без освіти, без роботи, без власного кутка. Як Тарас, розумний, перспективний хлопець, міг так осліпнути від кохання? Він наполіг на весіллі, незважаючи на наші прохання почекати. Вони розписалися, і Ярина заїхала в затишну двокімнатну, яку Тарас отримав у подарунок на весілля. Квартира, на щастя, була записана на нього.
Ярина не працювала, присвячуючи час «пошуку себе». Тарас же працював від ранку до ночі, щоб її утримувати. Недавно він зняв ще одну квартиру – мовляв, для роботи, тому що до Ярини постійно наїжджали родичі з її села. Особливо часто – «двоюрідний брат» Олесь, з яким вона, за її словами, була близька з дитинства. Я не втручалася, але материнське серце відчувало неправду.
Того дня я вирішила зробити сину приємне і принести його улюблену страву. Увійшовши до квартири, не ввімкнула світло в коридорі, щоб не привертати уваги. З кімнати лунала весела, але якась вульгарна мелодія. Я заглянула всередину – і завмерла. Сумка з чавуном випала з рук і з гуркотом впала на підлогу. У кімнаті, щільно обійнявшись, танцювали двоє. Ярина і якийсь чоловік – точно не брат.
Музика затихла. Ярина, збліднувши, вийшла у коридор. «Марійко! – скрикнула вона, натягнуто усміхаючись. – Не чекала вас!»
– Бачу, – холодно відповіла я, з усіх сил тримаючи себе в руках.
– Зайдете? У нас торт є, – запропонувала Ярина, явно сподіваючись, що я відмовлюся.
Я примусила себе посміхнутися. «Принесла вечерю для Тараса, його улюблену. Сподіваюся, не охолоне», – сказала, передаючи сумку. Ярина, радіючи, що гроза минула, обіцяла загорнути чавун у рушник.
Я вийшла на вулицю і сіла на гойдалку біля будинку. У цю пору двір був пустий, діти спали. Гойдаючись, я намагалася зібрати думки. Я вчинила правильно, не влаштовуючи скандалу. Ярина викрутилася б, придумавши виправдання. Але падіння чавуна – це був промах. Я, лікарка швидкої допомоги, звикла діяти холоднокровно в критичних ситуаціях. Рятувала життя, приймала рішення за секунди – і ніколи нічого не випускала з рук. А тут – така помилка. Але як залишатися спокійною, коли йдеться про твого єдиного сина?
Я вирішила, що ще не все втрачено. Ярина не змінить своїх звичок. За тиждень я повторила спробу – цього разу з пиріжками. Увійшла тихо, як тінь, і, діставши телефон, зняла все на відео. Музика була тією ж, але танців уже не було – сцена була значно відвертішою. Закінчивши зйомку, подзвонила у двері. Ярина, почервоніла, привідкрила. «Пиріжки для Тараса», – сказала я, передаючи пакет і йдучи.
Дома обдумала варіанти. Можна було прийти без сина, показати докази і вигнати Ярину. Але вона могла б потім наговорити Тарасові, що я її наклеветала. Інший варіант – одразу все розповісти синові. Але Тарас, добрий і довірливий, міг повірити у «випадковість» чи «просто поцілунок». Ні, треба було діяти на вірняк.
У суботу ми з чоловіком запросилися в гості до сина та невістки. Знову принесла пиріжки. Після першої чашки чаю я подивилася на Ярину і спитала: «Ну що, знайшла себе?»
Тарас здивовано глянув на мене – я ніколи не дозволяла собі такого тону. Ярина, відчувши недобре, пробурмотіла: «Поки що ні».
– Я можу допомогти, – сказала я і поклала телефон із записом на стіл.
– Що це? – Тарас переводив погляд з екрана, де його дружина й «брат» демонстрували явно не родинні почуття, на Ярину і назад. Вона мовчала, відвівши очі.
– Цікаве кіно, сину? – спитала я, стримуючи гнів.
– Ти мені зраджуєш? І він не брат? – голос Тараса тремтів. – Ярино, скажи щось!
– А що вона скаже? – втрутилася я. – Як можна бути таким наївним?
Ярина встала, обличчя палало. «Так, він не брат, – видихнула вона. – Ми приїхали сюди разом, без грошей, без прописки. А тут ти – чистенький хлопчик з квартирою і мамою з пиріжками. Вирішили так пожити, а там будеВона зібрала свої речі й вийшла, залишивши двері відкритими, а Тарас сидів за столом, дивлячись у порожнечу, намагаючись зрозуміти, як його світ став таким чужим.
