**Щоденниковий запис: Зрада та розплата**
Сьогодні важкий вечір. Сиділи з Олексієм на кухні, обговорювали майбутнє.
— Годі сперечатися. Потрібно вирішувати, як оплатити навчання Софійки. Хоч перший курс. Вона ж розумниця, потім перейде на бюджет, — сказала я, втомлено дивлячись на чоловіка.
Олексій лише знизав плечима, ніби його це не стосувалося.
— Олежу, ти мене взагалі чуєш?
— Так, — буркнув він, не відриваючи очей від телефону.
— Тоді треба продати мотоцикл. У колеги запитували. Гроші підуть на навчання.
— Ні, Ірусе. Мотоцикл не продаватимемо, — різко сказав він, і я завмерла.
— Це ще чому?
Його відповідь пролунала, як удар:
— Я пообіцяв його Віталіку.
Серце стиснуло. Ми з Олексієм прожили разом двадцять три роки. Пройти крізь труднощі, збудувати будиночок під Києвом, виростити доньку. Але останнім часом все змінилося. Він став замкнутим, дратівливим. Я гадала, це через смерть його брата Богдана, з яким вони були дуже близькі.
Богдан залишив дружину Марійку й сина Віталіка. Ми допомагали їм, часто в шкоду собі. Але цей випадок став останньою краплею.
— Почекай… Як ти міг? Ми ж домовилися продати його заради Софійки! — Кров прилила до обличчя.
— Я нікому нічого не обіцяв, — відмахнувся він.
— Ми обговорювали це на сімейній нараді, коли вона закінчувала школу! Вона обрала складну спеціальність, з високим конкурсом!
— Тоді я не знав, що Богдан помре, а Віталик залишиться без тата. Йому потрібна підтримка.
— А твоїй доньці вона не потрібна?! — Я намагалася досягти його розуму, але він мовчав, дивлячись у підлогу.
Я подумала, що він погодився, і почала готувати документи. Дні минали в клопотах.
Вечір. Накриваю стіл, коли дзвонить телефон. Марійка.
— Ірко, дякую тобі за подарунок! — голос її був радісний.
— Який подарунок?
— Мотоцикл! Олежка подарував його Віталику. Ти б бачила, який він щасливий! Мріяв про нього з дитинства!
Серце защеміло.
— Ти кажеш, наш мотоцикл у вас?
— Так, Олежка його віддав. Ти не знала?
Я не могла вимовити слова. Цей мотоцикл ми купили три роки тому на спільні заощадження. З умовою: якщо знадобляться гроші для Софійки — продамо.
В голові промайнув наш нещодавній розмов із донькою:
— Мамо, все з’ясувала. Треба внести аванс.
— Звичайно, Софійко, ми з татом все вирішили. Завтра покупець приїде…
Тепер ці слова звучали, як насмішка.
Коли Олексій увійшов, я сиділа, стиснувши телефон.
— Олежу, мені дзвонила Марійка. Це правда? Ти віддав мотоцикл?!
Він завмер, потім кивнув.
— Так. І що?
— Як це «і що»? Ти подарував його без мого відома?!
— Ірусе, годі. Це мій мотоцикл.
— Наш, Олексію! Купляли разом, з умовою!
— Та що ти пристала з навчанням! — він зірвався на крик. — Ти не розумієш? У мене немає сина. Ти народила мені лише доньку. А Віталик — справжній хлопець. Я пообіцяв Богдану піклуватися про нього.
— Серйозно?! — Голос задрожав. — Софійка для тебе не спадкоємиця?
З коридору почулися кроки. Донька стояла в дверях, бліда.
— Ти міг допомогти мені, а вибрав племінника? — голос її тремтів.
— Навчання — не головне, — буркнув він. — Підеш на бюджет, на іншу спеціальність. А Віталику ніхто мотоцикл дарувати не буде.
— Я для тебе ніхто, — прошепотіла вона й вийшла, грюкнувши дверима.
Тоді я остаточно зрозуміла.
Останні місяці Олексій чомусь все частіше відвідував Марійку.
— Просто підтримую, вона сама, — говорив він. Але я знайшла листування, де були слова, які не пишуть рідним.
— Іди, Олежу. Я не пробачу, — сказала я, складаючи його речі.
Він пішов.
Марійка швидко зрозуміла помилку. Для неї Олексій був лише тінню Богдана. Вона постійно порівнювала їх.
— Ти навіть їсти не так, як він.
— Богдан полагодив би сам.
Віталик теж не прийняв його.
Через тиждень Олексій прийшов.
— Прости. Візьмеш мене назад?
Я почастила головою.
— Ти зрадив нас. І пам’ять Богдана. Ти слабкий, Олежу.
— Ти теж винна.
Я гірко посміхнулася.
— Ні. Я просто занадто довго виправдовувала тебе.
Усе.
В серці — лише полегшення. Відчуваю, як важкість зникає. Тепер це вже не моє навантаження.
