Зрада з виглядом з вікна
Оксана не знаходила собі місця — ходила по хаті, мов звір у пастці. Її тривожила поведінка чоловіка. Останнім часом Дмитро став надзвичайно уважним: допомагав по господарству, готував смачні вечері, носив квіти. Усі ці знаки турботи викликали підозру. “Він безумовно в чомусь провинився”, — думала Оксана, підходячи до вікна. Погляд її випадково впав униз — і серце стиснулося. Вона різко відійшла. “Невже він здатний на таке?” — прошепотіла вона, не вірячи очам.
Тут за її спиною почувся жіночий голос. Це була його дружина — Наталя.
Дмитро стояв біля вікна, спостерігаючи, як Оксана, їхня сусідка, виводила на прогулянку свого малесенького песика. Наталя підійшла, теж глянула у вікно й миттєво напружилася.
— Про що задумався? — запитала вона з холодком у голосі.
— Про роботу, — зітхнув він, уникаючи її погляду. — Один співробітник накоїв, тепер усіх переробляю.
Вона уважно подивилася на чоловіка. Щось у його голосі та обличчі зраджувало брехню. Але лише кивнула та пішла у кухню.
Дмитро відчував, як у ньому закипає досада. Наталя дедалі частіше діяла йому на нерви: стала гострою, дріб’язковою. Він почав шукати тепло на стороні. І знайшов — у Оксані. Вона була мовчазна, усміхнена, жила сама нагорі.
Того вечора на роботі вимкнули світло, і його відпустили раніше. Він трохи полежав удома, потім вийшов прогулятися. Оксана якраз була у дворі. Не втримався — підійшов, зав’язалася розмова. Закінчилося все візитом у кав’ярню. А потім — її хата.
Вранці він прокинувся із тягарем провини. Дома висіло їхнє весільне фото, де вони з Наталею — молоді, закохані. Він згадав, як клявся їй у вірності. «Назавжди» — це слово тепер лунало глумливо.
Він приготував вечерю — запіканку, улюблену Наталею. Коли вона прийшла з роботи, втомлена, але задоволена, похвалила його, навіть поцілувала. А він стояв із натягнутою посмішкою, прокручуючи в голові минулі події.
Через декілька днів уін випав вихідний. Він уникав Оксану, відчуваючи себе брудно. Але тягнуло, мов магнітом. Коли Наталя пішла на роботу, він знову опинився у квартирі сусідки.
Наталя почала помічати зміни. Дмитро став надто слухняним, але водночас далеким. Вона відчувала — він щось приховує. І одного дня, побачивши, як він крадькома спостерігає за Оксаною з вікна, усе стало на свої місця.
Скандал розгорівся у кухні.
— Ти з нею спиш? — випалила вона, ткнувши пальцем у вікно.
Дмитро завмер. Потім почав мямлити незграбні виправдання, але було пізно. Вона вигнала його без вагань.
— Іди до неї! Влаштувався зручно, одним поверхом вище. Переїжджай!
Він намагався щось пояснити, але Наталя вже не слухала. Він вийшов, збираючи речі, і незабаром його голос лунав на сходовому майданчику:
— Оксанко… Пустиш? Вона мене вигнала…
Оксана, мабуть, не очікувала такого повороту, але за мить двері відчинилися.
А у Наталі по щоках котилися сльози. Не від болю — від розчарування. Вона думала, що він хоча б спробує боротися, але він пішов одразу. Без слів. Без спроби врятувати. Без сорому.
І вона вирішила: «Краще я буду сама, ніж із тим, хто так легко зрадив». А завтра… вона заведе кота. Або собаку. Вони, принаймні, вірніші за більшість людей.
