Зрада у тіні ювілею: як випадкова зустріч змінила все
Ярина вже підходила до затишної кав’ярні в центрі Львова, коли до неї донеслися знайомі голоси, ніж гостріше за лезо. Вона уповільнила крок, відчуваючи, як у жилах холоне кров.
— Забудь про цей ювілей, — шепотів Дмитро, нахиляючись до вуха Тетяни, її найкращої подруги. Його голос був медовим, майже змовницьким. — Підемо до мене. Ярина все одно не повернеться до ночі, — він самозадоволено хмикнув, ніби святкував перемогу.
Тетяна відповіла з легковажністю, але в її тоні прослизало сумнівно:
— Звісно, до тебе. А коли Ярина повернеться? Хочеш, щоб викинула тебе через вікно?
— Навіщо через вікно? — Дмитро впевнено обійняв її за талію. — Якщо погодишся, я сам покажу їй двері.
Ярина завмерла, ніби світ довкола розсипався. Вона знала Тетяну — її вільні погляди, легкість у спілкуванні з чоловіками. Але Дмитро… Три роки разом, три роки надій на сім’ю, на те кольцє, якого вона чекала. Рік із них вони жили в його новій квартирі в центрі, купленій в іпотеку. Ремонт, рахунки, побут — все лежало на плечах Ярини. Вона тішила себе думкою, що загс — це формальність, що їхнє кофтання вище за папірці.
Тепер же пелена спала з очей. Все було брехнею. Сім’ї не буде. Вона для нього — лише тимчасова опора, поки він не знайде «той самий» варіант.
Півроку тому померла мати Ярини. Тоді її вразила холодність Дмитра. Він не поїхав з нею на похорони, не допоміг з організацією. Лише кинув сухо:
— Продай там щось. Знаєш, у мене іпотека, ремонт. Може, родичі в борг дадуть. А як продаси хату, розрахуєшся.
Слово «розрахуєшся» тоді різануло її, ніж ніж. Але вона виправдала його: втомився, обмовився, не те мав на увазі. Дмитро завжди був мовчазним, замкненим. «Усе в собі тримає, — хвалилася вона подругам. — Такий не зрадить». Тетяна сміялась разом із усіма, ніби підтримуючи.
Тепер, стоячи біля кав’ярні, Ярина не стала чекати продовження. Серце калатало, сльози палили очі, але вона змусила себе діяти. Вона махала проїжджаючим таксі, ніби від цього залежало її життя. Машина зупинилася, Ярина застрибнула на заднє сидіння, намагаючись не озиратися, ніби за нею женуться.
— Швидше, швидше! — вигукнула вона, ляпнувши водія по плечу.
Не встигла машина від’їхати, як телефон спалахнув — Дмитро дзвонив.
— Ти де? Я тут один, як дурень, усі питають про тебе! Мала вже приїхати, що трапилося? — його голос лунав роздратовано, але Ярина, не відповівши, вимкнула телефон і шпурнула його у вікно. Сльози полилися рікою, як у дитини, в якої відібрали усе. Вона ридала, задихаючись, оплакуючи зраду, свою наївність, втрачені роки.
Машина мчала вперед. Ярина, трохи заспокоївшись, раптом зрозуміла, що не сказала водієві адреси.
— Куди ми їдемо? — спитала вона, витираючи сльози.
— Додому, — спокійно відповів водій.
Але за вікном миготіли не вулиці міста, а темна ґрунтова дорога.
— Додому? А де це? — її голос затремтів від страху.
— Тобі адресу сказати? — водій відповів різко, майже з глузуванням.
— Зупиніться! Зараз же зупиніться! — закричала Ярина, паніка накрила її.
— Прямо в полі? — він реготав. — Що ти тут робитимеш?
— Я ж поліцію викличу! — випалила вона, але тут же згадала, що телефона більше немає. Вона розповіла все цьому незнайомцю, і тепер він знав, що вона сама, беззахисна. Кине її в лісі — і ніхто не помітить.
Ярина в розпачі дёрнула за дверну ручку, але в темряві, з тремтячими руками, не змогла її знайти. Сили залишили її, сльози знову покотилися — тепер тихо, безпомічно. «Хай буде, що буде, — подумала вона. — Хай цей маніяк робить, що хоче. Більше немає ні болю, ні зрад».
Машина різко загальмувала. Водій мовчки підійшов до її дверей.
— Виходь, — сказав він.
— Не вийду! — раптом у Ярини з’явився блиск спротиву. Вона вирішила боротися. Жити.
— Не дурій, Яринко, — спокійно промовив водій.
Вона підвела голову й вперше подивилася на нього.
— Богдан? — прошепотіла вона, не вірячи очам.
Перед нею стояв її однокласник, Богдан, якого вона не бачила зі школи. У пам’яті мелькнули уривки: після випускного він поїхав, нібито зробив кар’єру десь у іншому місті.
— А хто ж ще? — він усміхнувся теплою, знайомою усмішкою.
— Ти… таксист? — недовірливо спитала вона.
Богдан реготав, і цей сміх був, немов відлуння з минулого — щирий, справжній.
— Який таксист? Я їхав додому, побачив, як ти махаєш, немов під колеса збираєшся кинутися.
— А яА я думала, що потрапила до рук чужого, але це був ти.
