– Олесю, що ти робиш?! – голос Соломії тремтів від обурення. – Як ти могла так вчинити зі мною? Я ж твоя рідна сестра!
– А ти що хотіла? – відрізала Олеся, не піднімаючи очей від документів, розкладених на кухонному столі. – Сидіти й чекати, поки ти зовсім розвалиш батьківський дім?
– Розвалиш?! – Соломія схопилася за спинку стільця. – Я цей дім тридцять років у порядку тримала! Після смерті мами з татом! А ти де була всі ці роки?
– Де була, де була, – передражнила Олеся, нарешті піднявши на сестру холодні очі. – Працювала, між іншим. Гроші заробляла. А не сиділа на шиї у батьків до сорока років.
Соломія відчула, як земля йде з-під ніг. Вона повільно сіла на стілець і втупилася в папери перед сестрою.
– Це справді заповіт? – прошепотіла вона.
– Справді, – стисло відповіла Олеся. – Мама лишила дім мені. Цілком. А ти можеш шукати собі інше житло.
– Але як… Коли вона встигла це зробити? Мама ж була хвора, останні місяці взагалі погано тямила…
– Ось саме тому я й приїхала. Хтось мав подбати про її справи, поки ти метушилася з ліками та лікарнями.
Соломія дивилася на сестру й не впізнавала її. Олеся завжди була жорсткою, практичною, але такої жорстокості від неї ніхто не очікував. Особливо зараз, коли не минуло й місяця після маминих похоронів.
– Олесю, ну давай поговоримо, як люди, – спробувала вона інший тон. – Я розумію, ти маєш право на частку в домі. Але виганяти мене…
– Ніхто тебе не виганяє, – Олеся зібрала документи в акуратну стопку. – Можеш знімати кімнату. За розумну плату, звісно.
– Знімати кімнату в батьківському домі? – Соломія не вірила своїм вухам. – Ти серйозно?
– Цілком. Власність є власність.
Соломія встала й пройшлася по кухні. Кожен куток тут був пройнятий спогадами. Ось біля вікна стояв мамин улюблений фікус, який вона поливала щораку останні п’ятнадцять років. Ось на полиці стояли банки з домашніми заготовками, які вони робили разом щоосені.
– А пам’ятаєш, як мама казала, що цей дім має лишитися в родині? – тихо спитала Соломія. – Що ми маємо берегти його для онуків?
– Онуків у тебе немає, – різко відповіла Олеся. – А в мене є Максим і Наталка. Їм і дістанеться.
Соломія обернулася до сестри.
– Твої діти навіть на похорон не приїхали. А я доглядала за мамою щодня, коли вона хворіла!
– Доглядала, доглядала, – махнула рукою Олеся. – А толку? Усе одно довела до такого стану, що вона в лікарні померла.
Ці слова болюче вдарили Соломію по сердцю. Вона й сама звинувачувала себе, що не змогла запобігти інсульту, що не помітила вчасно ознак погіршення.
– Ти ж знаєш, що я зробила все, що могла, – прошепотіла вона.
– Знаю. Але цього виявилося замало.
У двері подзвонили. Олеся пішла відчиняти, а Соломія лишилася стояти посеред кухні, не в змозі повірити в те, що відбувається.
– Ой, Соломієчко, ти тут? – у кухню зайшла сусідка тітка Галя з пакетом молока в руках. – Як справи, доню? Як справляєшся?
– Нормально, – збрехала Соломія, витираючи сльози.
– Чула, що Олеся приїхала, – тітка Галя з цікавістю поглянула на документи на столі. – Мабуть, справи спадкові вирішуєте?
– Вирішуємо, – сухо відповіла Олеся, повернувшись до кухні.
– А пам’ятаю я, як ваша мама завжди казала, що Соломія в неї найвідданіша донечка, – продовжувала сусідка, явно не розуміючи напруженої атмосфери. – Нікуди від неї не їздила, увесь час поруч була. Не те що деякі…
Олеся стиснула губи, але нічого не сказала.
– Галино Миколаївно, пробачте, але у нас зараз родинна розмова, – ввічливо, але твердо промовила вона.
– Ой, звісно, звісно, – засуєтилася тітка Галя. – Я просто молоко принесла, учора зайве купила. Соломієчко, бери, щоб добро не пропало.
Після уходу сусідки сестри знову лишилися наодинці. Олеся дістала зі своєї сумки ще кілька паперів.
– Ось договір найму житла, – сказала вона діловим тоном. – Можеш лишити собі більшу кімнату й кухню. Плата десять тисяч на місяць.
– Десять тисяч?! – здивувалася Соломія. – У мене пенсія дванадцять! Як я житиму?
– Знайди підробіток. Або переїжджай у менше помешкання.
– Олесю, що з тобою сталося? – Соломія сіла навпроти сестри. – Ми ж завжди були дружніми. Так, ти після інституту поїхала у місто, завела свою родину, але ж ми жодного разу не сварилися.
– Не сварилися, бо я мовчала, – Олеся підняла на неї очі. – Мовчала, коли ти сиділа на шиї у батьків. Мовчала, коли вони тобі квартиру в місті купили, а мені сказали, що грошей немає. Мовчала, коли ти після розлучення з Андрієм сюди повернулася і знову на їх утриманні сиділа.
– Я працювала! – обСоломія підняла очі на стару фотографію батьків, що висіла на стіні, і усвідомила, що боротьба за дім — це не лише справедливість, а й останнє, що вона може зробити для їхньої пам’яті.
