Тінь зради
Шостий день поспіль Соломія не розмовляла з чоловіком. Все почалося минулого вівторка через дрібну сварку. Андрій забув дістати м’ясо з морозильника, хоча Соломія двічі нагадувала. Але він, повернувшись з роботи, знову втопився у ноутбуці, захоплений терміновими звітами.
— Андрію! — голос Соломії з кухні дзвенів від злості. — Ти спеціально ігноруєш мої прохання? З чого мені готувати вечерю, якщо м’яса немає?
— Вибач, кохана, — відгукнувся Андрій, не відриваючись від екрана. — Зовсім забігався. Давай замовимо піцу? Або суші?
— Замовляй, що хочеш! — кинула Соломія, натягуючи пальто.
— Куди ти? — Андрій вийшов у передпокій, здивовано дивлячись на дружину.
— Прогуляюся, — відрізала вона і грюкнула дверима.
Андрій знизав плечима й повернувся до роботи. За дві години він замовив піцу, очікуючи Соломію. Але вона повернулася аж опівночі, коли місто Львів вже поринуло у зимову тишу.
— Де ти була так довго? — скрикнув Андрій.
— У кафе вечеряла, — холодно відповіла Соломія.
— Сама? У такий час?
— А що такого? Ти ж не подбав про вечерю. Довелося шукати, де поїсти.
— Ти мені вічно цю курку пригадуватимеш? — спалахнув Андрій. — Ну, забув! З ким не буває!
— Річ не в курці! — Соломія зірвалася на крик. — Ти до мене стався несерйозно! Жодної уваги! Мої слова для тебе — пустий звук!
— Що? — Андрій прищурився, відчуваючи, що сварка роздута з нічого. Але щоб не загострювати, додав: — Гаразд, поставлю нагадування в телефон.
Ця відповідь лише підлила оливи у вогонь. Соломія зранку мовчала, увечері ігнорувала чоловіка. На третій день Андрій не витримав. Підійшов, спробував обійняти її, але вона різко відштовхнула його й пішла у спальню, гучно хлопнувши дверима.
— Не хочеш — як хочеш, — пробурчав Андрій, відчуваючи, як роздратування накриває хвилею. На роботі й без того вистачало проблем, а тепер і вдома його чекала холодна війна.
Тиждень минув у мертвій тиші. У середу, у святковий вихідний, Андрій вирішив помиритися. Встав рано, приготував сніданок: омлет, грінки, каву з її улюбленою ванільною пінкою. Але Соломія зайшла у кухню, навіть не глянувши на стіл.
— Нам треба розійтися, — випалила вона.
— Що?! — Андрій завмер, ніби грім ударив. — Через курку?!
— Досить про цю курку! — крикнула Соломія, стискаючи кулаки. — Я ж сказала, річ не в ній! У нас нічого не вийде! Коли ми одружилися, ти був іншим — турботливим, уважним. А тепер від тебе доброго слова не діждешся!
— Та що ти несеш?! — Андрій усе ще любив Соломію і старався для їхньої родини. — Як це я не приділяю уваги? Ми ж ходимо разом у кіно, у кафе! Так, у будні я зайнятий, але у вихідні я завжди з тобою!
— Я не відчуваю тебе поруч, — холодно відрізала Соломія. — Ти десь у своїх думках. Я ніби зайва у твоєму житті.
— Зайва? — Андрій захлинувся від образи. — Я задумливий, так, але це через роботу! Ти ж знаєш, яке навантаження на мене!
— Ось саме тому! — перебила Соломія. — Ти вічно зайнятий, а результатів немає! З такими зусиллями ти мав би мільйони заробляти, а ми все ще в цій однокімнатній! Я мріяла про море, а з тобою його, схоже, ніколи не побачу.
— Соломіє, я працюю, не жахаючись! — благав Андрій. — Хочу більшу квартиру, хочу на море! Почекай трохи, усе буде!
— Три роки у шлюбі, а нічого не змінюється, — голос Соломії став крижаним. — Ти обіцяв це перед весіллям. Даремно я тобі повірила.
— Тобто ти вийшла за мене через обіцянки? — Андрій нахмурився, серце стиснулося від болю. — А я думав, ти мене любиш…
— Люблю, але… — Соломія зупинилася, зрозумівши, що сказала зайве. — Я все сказала. Піду збирати речі.
Залишившись сам, Андрій дивився на холодний сніданок, не вірячи, що через шматок м’яса руйнується його родина. Поки Соломія складала речі у валізу, він намагався її переконати, але вона мовчала. Зібравши сумки, вона пішла, не сказавши ні слова.
Кілька тижнів Андрій жив у прострації. Він чекав, що Соломія повернеться, посміхнеться, скаже, що це був жарт. Але вона не з’являлася. Він дзвонив, благав про зустріч. Спочатку вона відповідала, що не повернеться, а потім змінила номер.
Отримавши заяву про розлучення, Андрій зрозумів: він втратив її назавжди. Він перестав шукати зустрічей, замкнувся у собі.
Якось він випадково зустрів двоюрідну сестру Соломії, Олену. Її погляд говорив, що вона знає про розлучення. Олена ніколи не благоволила до сестри й охоче поділилася плітками.
— Ти як? — запитала вона, дивлячись із співчуттям.
— Нормально, — витиснув Андрій, натягнуто посміхнувшисьОднак саме цей біль допоміг йому зрозуміти, що справжнє щастя — не в грошах чи обіцянках, а в щирості та відносинах, побудованих на довірі.
