Сповідь за глиняною глеком: історія Марійки
Марійка йшла додому з роботи, і душа співала — сьогодні відпустили раніше. Вулиці подільського Вінниці дихали весняним теплом, і вона думала, як провести несподівану вільну вечірку.
— Може, до Одарки заглянути? — промайнула думка. — Давно не бачились.
Рішення прийшло миттєво. Марійка заскочила до крамниці за медовим коржиком і за півгодини вже стукала у двері подруги.
— Здрастуй! — Одарка розп’яла двері, а в її очах метнулася хитра іскорка.
— А я до тебе в гості! — усміхнулася Марійка, простягаючи обгортку з коржиком.
— Заходь, у мене для тебе сюрприз, — раптом промовила Одарка, і в її голосі промайнула дивна нотка.
— Який ще сюрприз? — збентежилася Марійка, але, не дочекавшись відповіді, увіткнулася до хати. Там вона завмерла, наче грім ударив, побачивши те, що Одарка назвала “сюрпризом”.
— Незаміжні подруги — що у волі птахи, — казала колись Марійчиній бабусі. — Тримай їх на відстані, серця не відкривай, інакше сльози виллєш.
Завжди слухалася Марійка бабусиних порад, та й подруг у неї було небагато. Хтось розтанув у життєвому вирі, з кимсь шляхи розійшлися після сварок, і лише Одарка залишилася вірною подругою. Їхня дружба, загартована ще у першому класі, тривала майже сорок років. Разом ділили вони радощі й біди: Марійка з чоловіком Борислом виростили двох синів, відправивши їх навчатися до Києва, а Одарка тішилася успіхами дочки Насті й мріяла про її щасливу долю.
— Моє щастя не склалося, та хоч би Насті пощастило, — зітхала Одарка.
— Не накаркуй, — заспокоювала Марійка. — Настя в тебе розумниця, усе буде добре. І тобі жалітися гріх: донька чудова, хата затишна. Ну, а з чоловіком не вийшло — то тяжко.
— Тяжко, що стільки років терпіла його витівки, все пробачала, — гірко відповідала Одарка. — Думала, опам’ятається, а він тільки гіршим став.
Марійка знала історію подруги, як свою. Чоловік Одарки, Ярослав, усе життя гуляв наліво й направо. Поки вона сама тягла доньку, допомагала батькам і працювала на двох роботах, він бавився з іншими. Часом йому вдавалося приховувати зв’язки, але частіше все закінчувалося скандалами. Ярослав божився, що зміниться заради родини, і Одарка знову вірила. Так минуло двадцять років, допоки три роки тому він не пішов до молодої коханки.
— Настя доросла, усе зрозуміє, а ми з тобою чужі люди, отже, нема сенсу тягнути, — кинув він тоді.
Поки Одарка приходила до тями, Ярослав пішов, забравши всі їхні заощадження. Хата належала її батькам, тому претендувати на неї він не міг. Гроші ж він називав “справедливою платнею” за прожиті роки. У ті чорні дні Марійка була єдиною, хто підтримував подругу, допомагав їй триматися й не зламатися.
— Мамо, ти ж сама говорила про бабусині слова, що незаміжні подруги — як вітер у полі, — нагадувала Марійці старша донька Ганнуся.
— Не вигадуй, — махала рукою Марійка. — Ми з Одаркою — як сестри, і я не можу кинути її у біді.
— Та годі, мамо, ми ж жартуємо, — підхоплював молодший син Тарасик. — Тільки ти нас цими бабусиними приказками замучила, а сама Одарку майже щодня до нас запрошуєш.
— Що за дурниці? — обурювалася Марійка. — Невже ви думаєте, що Одарка захоче відбити вашого тата чи зруйнувати нашу родину? Ми з нею й з Настею — як одна родина, годі нісенітниці нести!
— Та жартуємо ми, жартуємо, — сміялася Ганнуся. — Одарка нам як рідна тітка, які вже в такому віці інтриги?
Марійка не звертала уваги на жарти дітей. За молодості вона й справді дотримувалася бабусиних порад, але Борисло ніколи не давав приводу для ревнощів. Спокійний, надійний, він усе життя працював на родину, а вихідні проводив удома, гортаючи газету чи лагодячи щось по господарству. Колись він дружив із Ярославом, але після їхнього розлучення спілкування зійшло нанівець. Марійка і Борисло лишилися на боці подруги, а Ярослав сам обірвав усі зв’язки, пішовши у нове життя.
— Одарці самій важко, треба кликати її до нас на свята, — часто говорила Марійка, і Борисло згодливо кивав.
— В Одарки кран капає, подивись, що там, — просила вона чоловіка, і той безперечно йшов лагодити.
— У суботу Одарка просила допомогти з возом, — продовжувала Марійка. — Треба з хутора меблі перевезти, а чужих наймати не хоче.
Борисло мовчки виконував усі прохання: лагодив, возив, допомагав. Одарка вдячно посилала городні овочі, пекла палянички, і все здавалося таким природнім.
— Ти відчайдушна, — хитала головою колега Параска, дізнавшись про цю дружбу. — Невже так сліпо віриш і подрузі, і чоловікові, що лишаєш �Одарка стояла на краю темної кімнати, і лише бліде світло від лампи вирізало зморшки на її обличчі, які тепер здавалися Марійці незнайомими та ворожими.
