— Олесю-у-у… — голосила в телефон Соломія.
— Чого ревеш? Скажи нормально, що трапилося? З Андрієм? Соломіє, чому мовчиш? — гупала в трубку Олеся.
— І-и-и… Денис… А-а-а… — знову заридала Соломія.
— З Денисом щось сталося? В аварію потрапив? — Олеся уявила, як Соломія трясе головою, наче та може дивним чином бачити її.
— Все, моя терплячка луснула. Відключаюся, чуєш? За десять хвилин буду, чекай, — сказала Олеся, почекала, послухала зойки подруги. Але зрозумівши, що більше нічого не дізнається, перервала дзвінок.
Швидко перевдягнулася, схопила сумочку, перевірила, чи не забула телефон і дрібниці, які могли знадобитися, і вийшла з квартири, замкнувши двері. Соломія жила через зупинку, тож Олеся швидко пішла пішки, іноді переходячи на біг і лаючи дурну Соломію: «Завжди не може нормально пояснити, що трапилося. Отримає, якщо через дурниці витягнула мене з дому…»
За п’ять хвилин вона стояла перед під’їздом і натискала кнопки домофона. У динаміку щось заскреготіло.
— Соломіє, відчини, це я, — гукнула Олеся.
Знову тріск, потім сигнал, і кодовий замок клацнув. Олеся залетіла у під’їзд. Двері за нею плавно зачинилися, і її огорнула пітьма, яка після денного світла здавалася непроглядною. Чекати, покі очі звикнуть, не було часу — вона ступила до сходів перед ліфтом і одразу ж спіткнулася, ледь не впавши. Встигла вхопитися за поручні.
— От біс, так і розбитися можна. Невже не можна яскравішу лампочку вкрутити? — буркнула вона.
Чекаючи на ліфт, Олеся нетерпляче постукувала ногою, прокручуючи в голові всі можливі варіанти того, що могло статися з Соломією, і повторюючи про себе: «Лише б усі були живі й здорові…» Перед дверима в квартиру вона на мить зупинилася і прислухалася. Жодних криків чи ридань — це вже добре. Олеся перевела подих і рішуче натиснула дзвінок.
Двері відкрила Соломія з розплаканим, спухлим обличчям. Вона, мов зомбі, розвернулася і повільно, на незгинаючих ногах пішла на кухню. Олеся зітхнула, похитала головою, зняла кросівки й пішла за нею.
Соломія сіла на стілець, опустивши голову й плечі, безвільні руки поклавши на коліна. Весь її вигляд говорив про приреченість і покірність перед обставинами.
— Соломіє, що трапилося? Ти мене налякала. — Олеся підійшла й поклала руку їй на спину. — Розкажи, а то я й гадки не маю. Мчала сюди, мов скажена.
— Денис пішов від мене, — бездушним, механічним голосом проговорила Соломія.
— Пішов? До коханки?
Соломія кивнула.
— Що саме трапилося? Він сам сказав, чи ти себе накрутила? — уточнила Олеся.
Вона не здивувалася. Денис був високим, гарним чоловіком. Тому завжди натякала подрузі, що жінок, які хотіли б його завоювати або скористатися ним, буде багато. Соломії варто було б пильнувати і виглядати якнайкраще, щоб у нього не виникало спокуси погуляти.
— Сказав, що кохає іншу, зібрав речі й пішов. Олесю, ну скажи, за що? Я старалася, готувала, прала, прибирала, народила йому сина, сиділа на дієтах, щоб не погладшати після пологів і виглядати як модель, а він таки пішов.
— Уф, — голосно зітхнула Олеся. — Усі живі й здорові, а ти ревеш, ніби по покійнику. Погуляє й повернеться. — Вона сіла на сусідній стілець.
— Повернеться? Ти думаєш? — раптом підхопилася Соломія, обернулася й з надією подивилася на Олесю.
— Та хто його знає. Усе буває. А вона яка? Гарна? Молоденька?
— Однолітка мені. Повна, руда і з косими очами. — Соломія здригнулася. — Олесю, ну чого йому не вистачало? Я в сто разів краща, а він… — Соломія всхлипнула і ще нижче похилила голову.
— Не вини себе. Це гормони, криза середнього віку… Очуняє і повернеться.
Соломія похитала головою, плечі затремтіли в приступі ридань.
— Не реви, візьми себе в руки. Зараз зайде, подивиться на тебе й точно втече. — Від цих слів Соломія голосно заридала, як у телефон раніше.
— Соломіє, сльозами лиха не заллєш. Думаєш, повернеться, і все буде як раніше? Даремно сподіваєшся. — Олеся змінила тактику, замість співчуття почала вправляти розум подрузі. — Ти думаєш: лише б повернувся, усе пробачу. Ну й дурна. Не пробачиш. Будеш ревнувати, варто йому запізнитися з роботи — і ти почнеш йому, а заодно собі, мізки псувати. Витравиш собі нерви, йому, і синові. До речі, де він?
— Відвела до сусідки.
— І правильно. Нехай не бачить матір у такому стані. Він же теж чоловік, хоч і маленький. Жіночі сльози й скандали йому не до добра. — Олеся зітхнула.
— Та годі ревіти! Так до психлікарні себе доведеш. А в тебе Василько. Важко, але не смертельно. А ти звідки знаєш, що вона коса? Бачила їїОлеся обняла Соломію міцніше і прошепотіла: “Життя не закінчується через одного чоловіка, я завжди буду поруч”.
