**Тінь зради**
Шостий день поспіль Соломія мовчала з чоловіком. Все почалося минулого вівторка через дурну сварку. Ярослав забув дістати м’ясо з морозилки, хоча вона двічі нагадувала. Але він, повернувшись з роботи, знову втупився у ноутбук, поринувши у срочні звіти.
— Ярославе! — голос Соломії з кухні дзвенів від злості. — Ти спеціально ігноруєш мої просьби? З чого мені готувати вечерю, якщо м’яса немає?
— Вибач, кохана, — відгукнувся Ярослав, не відриваючись від екрана. — Зовсім заклопотаний. Давай замовимо піцу? Або суші?
— Замовляй, що хочеш! — кинула Соломія, натягуючи пальто.
— Куди ти? — Ярослав вийшов у передпокій, дивуючись на дружину.
— Прогуляюся, — відрізала вона і грюкнула дверима.
Ярослав знизав плечима й повернувся до роботи. За дві години він замовив піцу, чекаючи Соломію. Але вона повернулася аж опівночі, коли Київ вже потонув у зимовій тиші.
— Де ти була так довго? — скрикнув Ярослав.
— У кафе вечеряла, — холодно відповіла Соломія.
— Одна? В такий час?
— А що тут такого? Ти ж не подбав про вечерю. Довелося шукати, де поїсти.
— Ти мені вічно цю курку пригадуватимеш? — спалахнув Ярослав. — Ну, забув! З ким не буває!
— Справа не в курці! — Соломія перейшла на крик. — Ти до мене стався несерйозно! Жодної уваги! Мої слова для тебе — пустий звук!
— Що? — Ярослав примружив очі, відчуваючи, що сварка роздута з нічого. Але, щоб не загострювати, додав: — Гаразд, поставлю нагадування в телефон.
Ця відповідь лише додала палива у вогонь. Соломія зранку мовчала, увечір ігнорувала чоловіка. На третій день Ярослав не витримав. Підійшов, спробував обійняти її, але вона грубо відштовхнула його руки і пішла у спальню, гучно хлопнувши дверима.
— Не хочеш — як хочеш, — пробурчав Ярослав, відчуваючи, як роздратування накриває хвилею. На роботі й так вистачало клопотів, а тепер ще й вдома холодна війна.
Тиждень пройшов у мертвій тиші. У вихідний Ярослав вирішив помиритися. Встав рано, приготував сніданок: омлет, грінки, каву з її улюбленою ванільною пінкою. Але Соломія увійшла на кухню, навіть не глянувши на стіл.
— Нам треба розлучитися, — випалила вона.
— Що?! — Ярослав завмер, ніби грім ударив. — Через курку?!
— Годі про цю курку! — скрикнула Соломія, стискаючи кулаки. — Я ж казала, справа не в ній! У нас нічого не вийде! Коли ми одружилися, ти був інший — турботливий, уважний. А тепер від тебе доброго слова не дочекаєшся!
— Та що ти вигадуєш?! — Ярослав усе ще кохав Соломію і старався для їхньої родини. — Як це я не приділяю уваги? Ми ж ходимо разом у кіно, у кафе! Так, у будні я зайнятий, але у вихідні завжди з тобою!
— Я не відчуваю тебе поруч, — холодно відрізала Соломія. — Ти десь у своїх думках. Я ніби зайва у твоєму житті.
— Зайва? — Ярослав задихався від образу. — Я задумливий, так, але це через роботу! Ти ж знаєш, яке в мене навантаження!
— Ось саме тому! — перебила Соломія. — Ти вічно зайнятий, а результатів нема! З таким трудом ти мав би мільйони заробляти, а ми все ще в цій однушці! Я мріяла про море, а з тобою його, схоже, ніколи не побачу.
— Соломіє, я працюю не покладаючи рук! — зімолився Ярослав. — Хочу квартиру більшу, хочу на море! Почекай трохи, все буде!
— Три роки у шлюбі, а нічого не змінюється, — голос Соломії став крижаним. — Ти обіцяв це перед весіллям. Даремно я тобі повірила.
— Тобти вийшла за мене через обіцянки? — Ярослав насупився, серце стиснулося від болю. — А я думав, ти мене кохаєш…
— Кохаю, але… — Соломія змовкла, розуміючи, що сказала зайве. — Я все сказала. Піду збирати речі.
Залишившись сам, Ярослав дивився на охолонулий сніданок, не вірячи, що через шматок м’яса руйнується його родина. Поки Соломія складала речі у валізу, він намагався її переконати, але вона мовчала. Зібравши сумки, вона пішла, не сказавши ні слова.
Кілька тижнів Ярослав жив у прострації. Він чекав, що Соломія повернеться, посміхнеться, скаже, що це був жарт. Але вона не з’являлася. Він дзвонив, благав про зустріч. Спочатку вона відповідала, що не повернеться, а потім змінила номер.
Отримавши заяву про розлучення, Ярослав зрозумів: він втратив її назавжди. Він перестав шукати зустрічей, замкнувся у собі.
Одного разу він випадково натрапив на двоюрідну сестру Соломії, Наталку. Її погляд свідчив, що вона знає про розлучення. Наталка ніколи не любила сестру й охоче поділилася плітками.
— Як справи? — запитала вона, дивлячись із співчуттям.
— Нормально, — вичавив Ярослав, натягнуто посміхнувшись.
— Це добре, — Наталка торкнулася його плеча. — Знаю, як це, коли те— Знала б, що так буде, не виходила б за тебе.
