Марія поралася на клумбі біля свого будинку та розмірковувала чому життя таке несправедливе. Вона була люблячою мамою, все життя дбала про своїх дітей. Ночі недосипала, важко працювала, щоб дати їм краще майбутнє та вивчити.
Марія була гарною людиною, але все ж мала одну недобру рису – дуже любила вихвалятися. Особливо перед своєю сусідкою з якою вони колись були однокласницями. У Галини було багато дітей і вона ледве зводила кінці з кінцями. Допомогти дітям отримати вищу освіту вона не могла, бо сама ніде не працювала. Жили вони зі свого городу та корови. Правда жінка робила все можливе, щоб її діти виросли хорошими людьми.
Марія часто докоряла Галі: «Що ж ти їх народжувала, якщо дати ради з ними не можеш? Діти повинні мати все необхідне, а твої перебиваються з хліба на хліб. Он мої хлопчики вже отримали вищу освіту та влаштувалися на хороші роботи. Живуть заможно й мені допомагають» Кожної зустрічі Марія не втрачала можливості похвалитися своїми дітьми перед сусідкою.
Минуло двадцять років. Сини Марії уже давно влаштувалися у житті. На перший погляд, у них було все необхідне для життя. Дружини, будинки, дорогі автомобілі, але не було головного – дітей. Що вони тільки не робили. Зверталися до лікарів, здавали аналізи, лікувалися та все марно.
Марія не розуміла за що Господь так карає її родину. Вона старалася бути хорошою людиною, допомагати усім, а щастя не мала.
Часто стара жінка дивилася у двір своєї сусідки. Галя ніколи не знала, що таке заможне життя. Сама ніде не вчилася й дітей вивчити не змогла. Та не дивлячись на це, їхнє життя було щасливим. На подвір’ї лунали дзвінкі дитячі голоси та сміх.
Марія саджала квіти й думала, що навіть клумба у Галі краща. Зрозуміла жінка, що далеко не в грошах щастя. Так, вона та діти мали заможне життя, але були нещасні. Натомість Галя раділа та тішилася онуками й ніколи про це не вихвалялася.
