Марія стискала в руці результати аналізів. Папір зволожувався від поту. У коридорі жіночої консультації було тісно.
— Шевченко Марійко Миколаївно! — голосно кликнула медсестра.
Марія підвелася, зайшла до кабінету. Лікарка — повненька жінка з вимученим поглядом — узявши папку, пробіглася оком по сторінках.
— Сідайте. — Вона холодно оглянула результати. — У вас все гаразд. Обстежте чоловіка.
Марію пройняв холод. Іван? Та ж він…
***
Удома свекруха різала капусту на борщ. Шматувала ножем так, ніби рубала ворогів.
— Ну що, доню, як новини? — не підводячи голови, запитала Ганна Тихонівна.
— Зі мною все добре, — пробурчала Марія, знімаючи куртку.
— А чого ж тоді… — Свекруха нарешті підвела очі. В них промайнуло тривога.
— Іванові треба обстежитися.
Ніж завмер над дошкою. Ганна Тихонівна випросталася, мов струна.
— Які дурниці? Мій син здоровий! Це ваші лікарі нічого не тямлять. Раніше жінки й без аналізів народжували.
Марія пройшла до кімнати. На дивані валялися шкарпетки — одна синя, друга чорна. Вона машинально підібрала їх, кинула у кошик для білизни.
За три роки шлюбу ці шкарпетки стали символом їхнього життя — різні, ні до чого не підходять.
Іван повернувся пізно.
— Чого така похмура? — буркнув він, плюхаючись у крісло.
— Ване, треба поговорити.
— Про що?
Вона простягнула йому папери. Він швидко пробігся поглядом, відкинув на столик.
— І що?
— Тобі треба обстежитися.
— З якої нагоди? — Іван схопився, закрокував по кімнаті. — Я здоровий чоловік! Подивись на мене!
Він справді виглядав здоровим — широкоплечий, з густим темним волоссям. Але здоров’я не завжди видно ззовні.
— Ване, будь ласка…
— Годі! — гаркнув він. — Не хочеш дітей — так і скажи! До чого ці вистави з лікарями?
З кухні донеслося шаркання капців. Ганна Тихонівна ховалася за дверима, але дихала так голосно, що кожен подих був чутний.
— Я більше за все на світі хочу дітей, — тихо промовила Марія.
— То чому їх нема? Може, щось приховуєш? Аборти робила, а тепер не можеш?
Удар був болючим. Марія здригнулася.
— Як ти…
— А як я маю? Три роки живемо — жодного результату! А тут якісь лікарі кажуть, що я… — Він не договорив, стиснув кулаки.
Двері розчинилися. Ганна Тихонівна ввірвалася в кімнату, мов танк.
— Ваню, не слухай її! Це все через безділля. Працювала б більше, менше б по лікарнях тягалася.
Марія подивилася на чоловіка. Він відвернувся до вікна.
— Ване, ти справді думаєш, що я…
— Не знаю, що думати, — промовив він крізь зуби. — Знаю одне: здоровий чоловік до лікарів не ходить.
Ганна Тихонівна тріумфально кивнула.
— Правильно син каже. Не чоловіча справа — по лікарнях блукати.
Марія відчула, ніби щось всередині розірвалося. Наче натягнута струна.
— Гаразд, — сказала вона рівним голосом.
Наступного дня почалася війна. Ганна Тихонівна чіплялася до кожної дрібниці. Сіль пересипана. Каструля не помыта. Пилюка на комоді. Марія мовчала, стискаючи зуби.
— Може, тобі взагалі не варто сидіти вдома? — їдко запитала свекруха за вечерею. — Працювала б, а не по лікарях бігала.
Іван жував котлету, не підводячи голови.
— Я працюю, — нагадала Марія.
— Три дні на тиждень — це не робота, а пустощі.
— До чого моя робота?
— А до того! Мій син здоровий, а ти його хворим зробити хочеш! Коли немає дітей — жінка винна! Так завжди було!
Марія підвелася зі столу. Ноги підкашувалися.
— Що з тобою? — здивувалася свекруха. — Поїла й одразу втікаєш?
— Втомилася я, — тихо відповіла Марія.
— Втомилася! А від чого втомлятися? Три дні працюєш — це ж не каторга!
Іван нарешті підняв очі. У них промайнуло щось схоже на жалість. Але промовчав.
Вночі Марія лежала і слухала хропіння чоловіка. Колись цей звук заспокоював — значить, поряд близька людина. Тепер дратував. Як же вона не помічала, що він такий упертий?
Вранці вона зібрала речі у старий спортивний рюкзак. Багато не взяла — паА в наступну мить він побачив її щасливу усмішку, дитину в колясці й зрозумів, що втратив назавжди.
