Розбиті мрії: ціна кохання
Багато років Олена та Дмитро Марченко мріяли про дитину, але доля була невмолимою – вагітність так і не наступала. Рішення усиновити дитину прийшло саме собою, немов єдиний вихід. Шлях до цього був довгим: нескінченні перевірки, папери, очікування. Олена й досі пам’ятала їхній перший візит до дитячого будинку в Житомирі. Дитячі очі, сповнені надії та жаху, дивилися на них, немов благали забрати їх звідти. Серед них була Аліна – дванадцятирічна дівчинка з темними кісками й глибокими блакитними очимами, немов живий образ покійної сестри Олени. Серце жінки стиснулося від ніжності. Дмитро мріяв про сина, але Аліна одразу захопила їх обох. Вона раділа кожній їхній появі, тягнулася до них, як до рідних.
Дізнавшись від директора дитбудинку, що Аліну вже п’ять разів усиновлювали і щоразу повертали, Олена ледве стримала сльози. «Вічний дитбудинківець» – так кликали дівчинку. Причини повернень були розмиті, але Олена не вникала в деталі. Її добра душа не могла змиритися з думкою, що дитина стільки разів була зраджена тими, кого встигла покохати. Вони з Дмитром вирішили: Аліна стане їхньою донькою, і більше ніхто не зважиться її кинути.
Поки чекали на затвердження документів, вони все частіше забирали Аліну додому. У їхній трикімнатній хрущовці для неї приготували окрему кімнату – мрію будь-якої дитбудинківки, позбавленої власного простору. Аліна була в захваті, а Олена й Дмитро оточували її турботою, намагаючись загоїти її рани. І тут сталося диво: Олена дізналася, що вагітна. Це було наче благословення – так часто буває з тими, хто бере прийомну дитину. Подружжя святкувало, але від усиновлення відмовитися не збиралося. Аліна стала частиною їхнього життя, їхньою родиною.
Опека нарешті дала дозвіл, і Аліна назавжди покинула дитбудинк – так вони думали. Психолог радив розповісти дівчинці про майбутню появу немовляти, щоб підготувати її. Олена й Дмитро наважилися на розмову. Вони пояснили, що скоро в Аліни з’явиться молодша сестричка, що вони кохатимуть її так само сильно, що вона назавжди залишиться їхньою донею. Але коли дійшло до того, що кімнату доведеться ділити з малям, коли та підросте, Аліна змінилася в обличчі. Її погляд на мить став холодним, майже ворожим. Вона мовчки встала й пішла, не дослухавши.
З того дня Аліна почала поводитися дивно. Щойно батьки з’являлися вдома, вона кидалася обіймати їх, стискаючи так міцно, наче боялася, що вони зникнуть. Індива підбігала до Олени ззаду, обхоплювала її за шию з такою силою, що тій ставало важко дихати. «Я тебе люблю, мамо», – шепотіла Аліна, але її очі при цьому ставали скляними, а зуби скреготали від напруження. Олена відповідала ласкою, але Дмитро все частіше тривожився. Психолог, до якого вони звернулися, провів із Аліною кілька сеансів і запевнив, що дівчинка просто боїться втратити увагу батьків через майбутню дитину. «Нічого страшного, приділяйте їй більше часу», – сказав він.
Пекло почалося, коли народилася Софійка. Малюк з’явився раніше терміну, часто плакав і вимагав постійного догляду. Щоб не турбувати Аліну, ліжечко поставили у спальні батьків. Олена розривалася між доньками, виснажуючи себе до краю. Дмитро допомагав: відводив Аліну до школи, читав їй на ніч. Спочатку все здавалося нормальним. Але потім Олена почала помічати: варто було залишити Софійку з Аліною сам-на-сам, як малюк починав заходитися в істериці. Олена кидала все й бігла до кімнати, де заставала Аліну, яка «турботливо» клопоталася над сестричкою. Але одного разу вона увійшла якраз у той момент, коли Аліна затискала Софійці носик, тримаючи її обличчя пальцями. Побачивши Олену, вона відпустила малу, і та, задихаючись, заревла. Олена, тремтячи, підхопила Софійку на руки, намагаючись зрозуміти, що сталося. Аліна мовчала, дивлячись на неї своїми великими блакитними очима – порожніми, без тіни каяття.
Ввечері Дмитро спробував поговорити з Аліною. Після довгих умовлянь вона пробурмотіла, що «витирала Софійці носика». Пояснення звучало дивно, але психолог знову закликав батьків бути терплячими: «Дівчинці не вистачає любові». А незабаром стався новий інцидент: Олена спіймала Аліну біля ліжечка з пляшечкою, повною окропу, яку та збиралася дати Софійці. Аліна знову мовчала, спостерігаючи за реакцією батьків. Олена, дивлячись у її очі, вперше побачила не дитину, а холодну, жахливу порожнечу.
Час ішов, Софійка підростала, ставала спокійнішою. Аліна, здавалося, звикла до сестри, але Олена більше не залишала їх удвох. Влітку вони планували поїздку до Одеси – першу для АліОлена дивилася на порожню дорогу, де ще хвилину тому стояла Аліна, і їй здалося, що з вітром долинув тихий шепіт: “Я вас ніколи не пробачу.”
