Щоденник розбитих сподівань
Багато років Оксана та Тарас мріяли про дитину, але доля була нещадною – вагітність так і не наставала. Рішення усиновити дитину прийшло саме собою, ніби остання надія. Шлях виявився тяжким: нескінченні перевірки, папери, очікування. Оксана досі пам’ятала їхній перший візит до дитячого будинку у сусідньому місті. Дитячі очі, сповнені надії та страху, дивилися на них, наче благали забрати звідти. Серед них була Марійка – дванадцятирічна дівчинка з темними косами та глибокими блакитними очима, наче жива копія покійної сестри Оксани. Серце жінки стиснулося від ніжності. Тарас мріяв про сина, але Марійка з першого погляду полонила обох. Вона раділа кожному їхньому візиту, тягнулася до них, як до рідних.
Дізнавшись від директора, що Марійку вже п’ять разів усиновлювали і щоразу повертали, Оксана ледве стримала сльози. «Вічна дитбу́дивець» – так називали дівчинку. Причини повернень були неясні, але Оксана не вникала в подробиці. Її доброму серцю було не винести думки, що дитину стільки разів зраджували ті, кого вона встигла полюбити. Вони з Тарасом вирішили: Марійка стане їхньою донькою, і більше ніхто не зрадить її довіри.
Доки чекали на схвалення паперів, вони частіше забирали Марійку додому. У їхній трикімнатній квартирі дівчинці підготували окрему кімнату – мрію будь-якої дитини з інтернату, позбавленої власного простору. Марійка була в захваті, а Оксана та Тарас оточували її теплотою, намагаючись загоїти рани. І тоді сталося диво: Оксана дізналася, що вагітна. Ніби благословення – так часто буває з тими, хто бере дитину з дитбудинку. Подружжя святкувало, але від усиновлення не відмовилося. Марійка стала частиною їхнього життя, їхньою родиною.
Опека нарешті дала дозвіл, і Марійка назавжди покинула дитячий будинок – так вони думали. Психолог радив розповісти дівчинці про майбутнє немовля, щоб підготувати. Оксана та Тарас наважилися на розмову. Вони пояснили, що скоро у Марійки з’явиться молодша сестричка, що вони любитимуть її так само сильно, що вона назавжди залишиться їхньою донькою. Але коли справа дійшла до того, що кімнату доведеться ділити з малюком, коли та підросте, обличчя Марійки змінилося. Її погляд став холодним, майже ворожим. Вона мовчки встала і пішла, не дослухавши.
З того дня Марійка почала поводитися дивно. Щойно батьки поверталися додому, вона кидалася до них, обіймаючи так міцно, ніби боялася, що вони зникнуть. Інше підбігала до Оксани ззаду, обхоплювала шию з такою силою, що тій ставало важко дихати. «Я тебе люблю, мамо», – шепотіла Марійка, але її очі робилися скляними, а зуби скреготали. Оксана відповідала ласкою, але Тарас ставав дедалі тривожнішим. Психолог запевнив, що дівчинка просто боїться втратити увагу через майбутню дитину. «Нічого злого, просто приділяйте їй більше часу», – сказав він.
Пекло почалося, коли народилася Даринка. Малюк з’явився раніше терміну, часто плакав і потребував постійного догляду. Щоб не турбувати Марійку, ліжечко поставили у спальні батьків. Оксана розривалася між дітьми, вичерпуючи себе до межі. Тарас допомагав: відводив Марійку до школи, читав на ніч. Спочатку все здавалося гаразд. Але потім Оксана помітила: варто залишити Даринку наодинці з Марійкою, як немовля починало несамовито ридати. Оксана кидала все і бігла в кімнату, де заставала Марійку, «турботливо» клопочучись над сестричкою. Але одного разу вона увійшла якраз тоді, коли Марійка затискала носик Даринці, тримаючи її обличчя пальцями. Побачивши Оксану, дівчинка відпустила сестру, і та, задихаючись, закричала. Оксана, тремтячи, підхопила Даринку, намагаючись зрозуміти, що відбулося. Марійка мовчала, дивлячись на неї своїми великими блакитними очима – порожніми, без тіні каяття.
Ввечері Тарас спробував поговорити з Марійкою. Після довгих спроб вона пробурмотіла, що «витирала Даринці носик». Пояснення звучало безглуздо, але психолог знову запевнив, що треба бути терплячішими: «Дівчинці бракує любові». А незабаром стався новий випадок: Оксана піймала Марійку біля ліжечка з пляшечкою окропу, яку та збиралася дати Даринці. Марійка знову мовчала, спостерігаючи за реакцією батьків. Оксана, дивлячись у її очі, вперше побачила не дитину, а холодну, жахливу порожнечу.
Час минав, Даринка підростала, ставала спокійнішою. Марійка, здавалося, звикла до сестри, але Оксана більше не залишала їх удвох. Влітку вони планували поїздку до моря – першу для Марійки. Але з малою Даринкою їхати було ризиковано, і Оксана ніжно пояснила це доньці. Марійка розлуМарійка стояла на порозі своєї колишньої кімнати, стискаючи в руках єдину іграшку, яку дозволили забрати, а з вікна дитячого будинку лунав сумний спів дощику по бляшаних дахах.
