Розбиті надії: ціна кохання
Багато років Оксана й Тарас мріяли про дитину, але доля була нещадною – вагітність не наставала. Рішення усиновити маля прийшло саме собою, ніби єдиний вихід. Шлях до цього був важким: нескінченні перевірки, папери, очікування. Оксана досі пам’ятала їхній перший візит до дитячого будинку в сусідньому селі. Дитячі очі, повні надії та страху, дивилися на них, немов благали забрати звідти. Серед них була Марічка – дванадцятирічна дівчинка з темними косами та глибокими блакитними очима, така схожа на покійну сестру Оксани. Серце жінки стиснулося від ніжності. Тарас мріяв про сина, але Марічка одразу ж захопила їх обох. Вона раділа кожному їхньому візиту, тягнулася до них, як до рідних.
Дізнавшись від директора притулку, що Марічку вже п’ять разів усиновлювали і щоразу повертали, Оксана ледь стримала сльози. «Вічний дитядомуванець» – так кликали дівчинку. Причини повернень були неясними, але Оксана не вникала в деталі. Її добре серце не могло змиритися з думкою, що дитина стільки разів була зраджена тими, кого встигла полюбити. Вони з Тарасом вирішили: Марічка стане їхньою донькою, і більше ніхто не посміє її кинути.
Поки чекали на затвердження документів, вони забрали Марічку додому все частіше. У їхній трикімнатній хаті для неї приготували окрему кімнату – мрію будь-якої дитядомуваної дитини, позбавленої особистого простору. Марічка була в захваті, а Оксана й Тарас оточували її любов’ю та турботою, намагаючись загоїти її рани. І тоді сталося диво: Оксана дізналася, що вагітна. Це було як благословення – так часто трапляється з тими, хто бере прийомну дитину. Подружжя тріумфувало, але від усиновлення відмовлятися не збиралися. Марічка стала частиною їхнього життя, їхньою сім’єю.
Опека нарешті дала дозвіл, і Марічка назавжди покинула дитячий будинок – так вони думали. Психолог радив розповісти дівчинці про майбутню появу немовляти, щоб підготувати її. Оксана й Тарас наважилися на розмову. Вони пояснювали, що скоро у Марічки з’явиться молодша сестричка, що вони любитимуть її так само сильно, що вона назавжди залишиться їхньою донею. Але коли дійшло до того, що кімнату доведеться ділити з малюком, коли та підросте, Марічка змінилася в обличчі. Її погляд на мить став холодним, майже ворожим. Вона мовчки встала і пішла, не дослухавши.
З того дня Марічка почала дивно себе поводити. Щойно батьки з’являлися вдома, вона кидалася їх обіймати, стискаючи руки так міцно, ніби боялася, що вони зникнуть. Іногда підбігала до Оксани ззаду, обхоплювала за шию з такою силою, що тій ставало важко дихати. «Я тебе люблю, мамо,» – шепотіла Марічка, але її очі при цьому ставали скляними, а зуби скреготали від напруження. Оксана відповідала ласкою, але Тарас турбувався все більше. Психолог, до якого вони звернулися, провів із Марічкою кілька сеансів і запевнив, що дівчинка просто боїться втратити увагу батьків через майбутню дитину. «Нічого страшного, приділяйте їй більше часу,» – сказав він.
Пекло почалося, коли народилася Софійка. Малюк з’явилася раніше терміну, часто плакала й вимагала постійного догляду. Щоб не тривожити Марічку, ліжечко поставили у спальні батьків. Оксана розривалася між доньками, вичерпуючи себе до межі. Тарас допомагав: відводив Марічку до школи, читав їй на ніч. Спочатку все здавалося нормальним. Але потім Оксана почала помічати: варто було залишити Софійку з Марічкою наодинці, як малюк починав заходитися істеричним плачем. Оксана кидала все й бігла в кімнату, де заставала Марічку, «турботливо» метушився біля сестри. Але одного разу вона увійшла саме тоді, коли Марічка затискала носик Софійці, тримаючи її обличчя пальцями. Побачивши Оксану, вона відпустила малу, і та, задихаючись, закричала. Оксана, тремтячи, схопила Софійку на руки, намагаючись зрозуміти, що сталося. Марічка мовчала, дивлячись на неї своїми великими блакитними очима – порожніми, без тілки каяття.
Ввечері Тарас спробував поговорити з Марічкою. Після довгих умовлянь вона пробурмотіла, що «витирала Софійці носика». Пояснення звучало дивно, але психолог знову закликав батьків бути терплячішими: «Дівчинці не вистачає любові». А незабаром стався новий випадок: Оксана спіймала Марічку біля ліжечка з пляшечкою, повною окропу, яку вона збиралася дати Софійці. Марічка знову мовчала, спостерігаючи за реакцією батьків. Оксана, дивлячись у її очі, вперше побачила не дитину, а холодну, лякаючу порожнечу.
Час ішов, Софійка підростала, ставала спокійнішою. Марічка, здавалося, звикла до сестри, але Оксана більше не залишала �А коли настало літо, вони все ж таки поїхали на море, але тільки втрьох – без Софійки.
