Зустрів свою колишню через 30 років у магазині, біля каси. Викладаю свій кефір, ковбасу та цигарки. Касирка швидко вітається, навіть не подивившись на мене: «Це все?» — і відкидає зафарбоване чубчик. Такий знайомий жест. Я б уже пішов, якби не глянув на бейджик, який носять усі касирки. «Марічка Гончаренко».
— Марічка, це ти?
Вона нарешті підняла на мене очі:
— Так… А що?.. Господи! Вітьку?
— Ага, я. Не очікував тебе зустріти ось так.
… Літо 1988 року. Ми з Марічкою йдемо Києвом, неділя. Вона в чорній міні-спідниці, худа. У неї гарні ноги, трохи розкута хода і вічна ледь помітна усмішка. Вона ніби вислизає від мене, а я намагаюсь її впіймати. Марічка неймовірно сексуальна, навколо обертаються чоловіки. А я і пишаюсь, що зі мною така дівчина, і злюсь, бо вона навіть не дозволяє себе обійняти.
Розповідаю їй, що мрію стати журналістом, Марічка сміється:
— Ну, це нудно. А от я буду співачкою. Це точно.
Нам по двадцять. Марічка закінчує музичне училище, фортепіано. Але зараз літо, занять нема, тому у неї довгі нігті з червоним лаком. Ці руки і ці нігті теж зводять мене з розуму.
Марічка різко каже:
— Я хочу їсти! Он кафе!
У мене в кишені всього червінець. Я збирався жити на нього тиждень, мама залишила перед від’їздом. А це кафе коштує хто зна скільки, здається, воно кооперативне — розоришся. Але роблю безтурботне обличчя: звичайно, підемо! Сам думаю: лиш би вистачило червінця, лиш би вистачило…
У кафе Марічка замовила піцу і шампанського. Ми випили, мені вже було все одно, лиш би відвести Марічку до себе, на ніч. Але тут заграла група «Воплі Відоплясова». Марічка схопилася і почала танцювати сама, буйно та пристрасно. Всі товстопузики навколо витріщилися на неї, забувши про горілку з закускою. А Марічка ще й підспівувала: «Вона до неба рукою сягає…» Здавалось, вона почувала себе зіркою.
Грошей мені ледь вистачило, але Марічка недбало кинула гривню на стіл:
— Та годі, гуляємо! Ну, що далі?
І ми пішли до мене. Це, мабуть, була найдовша і найкраща ніч у моєму житті. Чудова аеробіка для двох. «Вона до неба рукою сягає…» — дзвеніло у моїй щасливій, хмельній голові.
А через три місяці, восени, ми розійшлися. Марічка кинула мене:
— Слухай, я зустріла хлопця, дуже класного, вибач. І ще він сказав, що познайомить мене з потрібною людиною на студії звукозапису. Я хочу записати альбом, я навіть придумала назву — «Моє щастя».
— Дурна назва, — відповів я.
І пішов. Мені хотілося вити. Хотілося якось страшно їй помститися. І дико хотілося знову затягнути її до себе. Стільки емоцій в голові молодого дурня.
Тепер минуло тридцять років. Боже мій, тридцять років. Передо мною сиділа зайПереді мною сиділа повненька Марічка, касирка Марічка, а її слова про внучку, якій вона співає, залишили в моєму серці дивний теплий слід — адже щастя справді не в тому, що ми мали здійснити, а в тому, що ми змогли зберегти.
