**Щоденник Михайла**
До другого класу Мишко пішов вже до іншої школи в іншому селі. Він чув, як батько казав матері:
Веро, Іван, мій армійський друг, листа прислав. Ти ж памятаєш, як він мене на собі ніс, коли я ногу зламав на навчаннях.
Ну й що далі? спитала дружина Олена, а він мовчав, наче спеціально тягнув час.
Гришку, ну чого мовчиш?
А далі… ось цей Іван пропонує переїхати до них у село. Пише, що там добре живуть. Я механік, а ти ветеринар, то й для тебе робота знайдеться. А тут наш голова про совхоз і не думає все занедбав, тільки пє.
А що, може, це й на краще. Мені теж набридло з ним лаятися, згодилася Оlena.
Переїхали. У другому класі Мишка сидів за партою з Тарасом хлопчиськом міцної статури, жвавим, з веснянками на носі. Відразу ж подружились. Попереду за другою партою сиділа Олеся білява, з кучерявими пасмами на чолі, а довге волосся заплітала у косу. Вона була сусідкою Тараса, тому вони разом ходили до школи. Тарас нікому не давав її в обиду і не раз з повагою казав Мишкові:
Олеся буде моєю дружиною, коли виростемо.
Мишко сміявся:
Це ще коли буде…
Але Тарас після уроків забирав у Олесі портфель, і вони втрьох йшли додому, бо Мишкові було по дорозі. Хлопцю подобалося нове село. Він швидко знайшов спільну мову з мiсцевими дітьми, після школи робив уроки та біг на вулицю, де гуляв з друзями до темряви.
Так минуло три роки. Але трапилося непередбачене: Мишкова мати захворіла та невдовзі померла. Хлопець ридав від горя, ховаючись у кутку.
Як же тепер без неї?..
Олену поховали. Залишилися Григорій із сином самі. Без матері все було не так. Батько варив невкусний борщ, мало що вмів готувати. До уроків сина не заглядав увесь день на роботі, а ввечері ледве човгав ногами.
Через півроку Григорій привів у дім нову дружину, Марію, із сусіднього села.
Ось, сину, це Марія. Вона тепер моя дружина. Ти маєш її слухатися.
Мишкові вона відразу не сподобалась. Навіть Тарас із Олесею його жалували.
Моя мама каже, що твоя мачуха зла, проговорила Олеся. Я чула, як вона з сусідкою про це говорила. Ніхто в їхньому селі на ній не одружувався, а твій батько, не знаючи її добре, закохався.
Та годі, Олесю, може, це й неправда, заступився Тарас.
Але Мишко вже знав ніколи не зможе любити її так, як свою матір.
Поживемо побачимо, по-дорослому відповів він, а друзі здивовано подивилися на нього.
Сусіди попліткували та замовкли. Марія не цікавилася Мишком у неї не було своїх дітей. Він же відчував, що вона його не любить.
Згодом у неї народився син, Павлусь. Уся увага тепер була приділена йому. Батько також тільки й робив, що посміхався маляті, а Мишко став непотрібним. Одного вечора він випадково почув, як Марія скаржиться батькові:
Гришку, мені важко з двома дітьми. Мишко лінивий, не допомагає, ще й грубить.
Він аж остовпів ніколи такого не було. Але вона наговорила батькові брехні.
Він уже дорослий. Відвези його до бабусі мені з ним важко.
Григорій послухав дружину і вирішив відвезти сина туди, звідки сам приїхав. Там жила бабуся Ганна, мати Олени. Важко було прощатися з друзями. Вони втрьох плакали, обіцяли писати листи. Мишко поїхав. Спочатку листувалися, а потім звязок обірвався.
Бабуся Ганна любила онука. Він був єдиним, що залишився від її доньки. У сусідів жила родина Антін із дружиною Наталею та донькою Софійкою. Дівчинка була на пять років молодшою за Мишка, але дуже до нього привязалася. Він часто приходив до них у гості, бо Наталя колись дружила з його матірю й ставилася до хлопця з добротою. Антін теж його привівчав.
Мишко цікавився технікою, іноді передивлявся книжки в Антіна. Той був майстром на всі руки сам робив меблі, оздоблював віконниці. Якщо лагодив машину чи трактор, то кликав Мишка, навчаючи його роботи.
Ну-бо, Михайлику, підтримай тут, казав Антін, а той радісно допомагав. Завтра на світанку поїдемо на рибалку, скажи бабусі, щоб розбудила тебе рано.
Мишко був вдячний Антіну і дуже до нього привязався. Наталя любила готувати пекла, варила, смажила, а потім кликала бабусю Ганну та Мишка до столу чи сама приносила їм.
Наталю, ну що ти нам несВони прожили довге і щасливе життя разом, викохали дітей і кожен день дякували долі за ту випадкову зустріч у дитинстві, яка назавжди зєднала їхні серця.
