Зустріч із близькими серцю

Автор Вербенко АнатолійЧас читання 5 хв.Перегляди 23

**Зустріч із ріднею**

Я, Михайло, на час хвороби матері перебрався до неї в квартиру. Живемо ми з дружиною на околиці міста у двоповерховому будинку. Виростили доньку й сина їм уже по пятдесят шість, мають двох онуків.

На долю свою не скаржуся батьки були добрі, я єдиний син, мене любили й плекали. Із дружиною Ганною пощастило жінка спокійна та любляча. Син одружився, живе з дружиною й донькою в нас. Місця вистачає всім.

Галю, будинок зведемо великий, сподіваюся, що Андрійко з нами лишиться, хай і одружений, казав я дружині, коли планували будівництво. А донька, мабуть, вилетить із гнізда дівчата ж такі.

Поставив двоповерхівку з підвалом. У саду росло все від яблунь до малини. Ганна була хазяйкою завзятою, земля тут родюча, все приймалося. Любила квіти, тому влітку двір пахів як сама радість.

Так і сталося. Донька закінчила коледж, вийшла заміж та поїхала з чоловіком до його рідних. Андрій лишився з нами.

Мати моя, Марія, захворіла. Після смерті батька не могла оговтатися, слабшала день у день. Настав час, коли вона промовила:

Мишко, доведеться тобі пожити зі мною. Чую, не довго вже лежатиму, батько твій там мене чекає. Встати не можу от до чого дожила з очей її котилися сльози.

Ну що ти, мамо, відповів я. Як можна тебе саму залишити? Бачу і чашку вже не втримаєш.

Марії було вісімдесят сім. Відчуваючи кінець, вона покликала мене. Я сів біля ліжка. Був слухняним сином хотів провести її гідно. Давав їй ліки, хоч вони й не допомагали, годував з ложки.

Мишко, ледве дихаючи, почала вона. Скоро проведеш мене Синку, розкрию тобі таємницю, яку ми з батьком хранили все життя. Домовились хто останнім піде, той і розкаже.

Вона замовкла, витерла піт. Промовила знову:

Це буде несподіванкою, але не сердься Ти, Мишко, нам не рідний.

Побачивши мій вираз, додала:

Звісно, ти наш син, найдорожчий. Завжди любили тебе, виховали, навчили, дали все. Ти наше скарбове. Але

В хаті залягла тиша. Я не міг прийти до тями.

Як так? запитав я.

Ми взяли тебе з села, звідки батько родом. Дітей не мали, лікарі нічого не обіцяли. Поруч жила багатодітна родина четверо. Ти був найменшим, худим, хворобливим. Жили вони бідно. Батько умовив віддати тебе нам. Пообіцяв, що виховаємо чоловіка.

Марія з чоловіком здивувалися, коли сусіди легко погодилися.

Забирайте, зайвий рот, та ще й хворіє. Та й не довго він, мабуть сказала твоя рідна мати.

Взяли хлопця так і став їхнім сином. Тоді документи міняли легко. Домовились із головою сільради і все. Потім переїхали в місто, де їх ніхто не знав.

Твої рідні, мабуть, живуть там. Може, знайдеш їх Пробач нас, сину.

Я витер їй сльози.

Не плач, мамо. Ти моя єдина мати. Дякую тобі й батькові. Не хотів би іншої долі.

Я довго не міг заснути.

“Як же так? Немає для мене рідніших людей. А тепер таке Та ні, вони мої батьки.”

Марія після цієї розмови прожила два дні. Ми з Ганею поховали її поруч із батьком. Коли я розповів дружині, вона не здивувалася.

Таке буває. Дякуй батькам, що виховали тебе чоловіком. Житимемо далі.

Та думки не давали мені спокою. “Десь є моя кров Може, вони схожі на мене? Шкодують?”

Галю, сказав я вранці. Може, поїду в ті краї, знайду родичів?

Їдь, якщо хочеш. Інакше не знатимеш спокою.

Приїхав у село маленьке, з семидесятима хатами, половина з них пусті. Розпитав людей, знайшов ту хату, де народився.

Невеличка, з двома вікнами. Ввійшов у двір собаки нема. Постукав у двері ніхто. Відчинив тиша.

Добридень! гукнув.

З кімнати виглянув чоловік з щетиною.

А вам кого?

Мені треба Іван Гаврилюк. Він мене рідний брат.

Я Іван. Який ти мені брат?

Я пояснив.

Михась Не памятаю тебе. Я тоді малим був. Чув щось від матері Сідай. Він показав на лаву. Вчора сусіди горілкою частували, голова болить Брате, може, є в тебе грошей на пляшку?

Я дав йому двісті гривень. Він зник і повернувся за хвилину.

Ну, за зустріч! налив у стакан.

Не пю, відмовився я.

Випивши, він оживився.

Не памятаю тебе. В нас було четверо, тебе забрали, коли ти ще повзав. Старший брат, Павло, згорів у лазні теж через це. Він показав на пляшку. Батьків давно нема.

Допивши, Іван запросив мене до сестри Валі.

Вона тебе, може, памятає.

Валя не відразу відчинила.

Хто там? гримнула з-за дверей.

Валь, це я, з братом!

Вона була не при собі впала колись з машини.

Який щ Який ще Михайло? Не було в нас такого, буркнула Валя й почала скаржитися на біду.

Усе, що відбувається – на краще Інна Вікторівна – мама Влади, ретельно ліпила доньку за власним зразком, а та слухалася у всьому. Мама вважала себе сильною та успішною жінкою, тому постійно вимагала від дочки точно дотримуватися всіх її настанов. – Влада, – суворо казала Інна Вікторівна, – щоб досягти в житті таких самих результатів, як у мене, ти маєш іти тільки тією дорогою, яку я для тебе обрала, ні кроку вбік. Сподіваюсь, ти мене зрозуміла і на все життя це запам’ятала? – Так, мамо, – відповідала донька. Влада дуже любила свою маму, тому й намагалася прислухатися до неї, не хотіла засмучувати. А мама прагнула бачити у своїй доньці ідеальну “міс досконалість”. Але чим дорослішою ставала донька, тим менше це вдавалося. Дитина є дитина: Влада з малечку щось бруднила, рвала, падала та щось розбивала. Але у школі навчалася відмінно. Бо знала: якщо отримає трійку — для мами це трагедія. – Влада, сором і ганьба! Як ти могла отримати «трійку»? Ти нас із татом не поважаєш? Не ганьби, і швидко виправляй оцінку. – Добре, мамо, – слухняно казала Влада, інколи намагалася заперечити: – Мамусю, ну це лише одна трійка, випадково… – Неважливо, доню… Ти повинна бути кращою і розумнішою за всіх! Влада хвилювалася, але швидко виправляла трійку на «відмінно». Школу закінчила із золотою медаллю – інакше й бути не могло. Інна Вікторівна була задоволена, коли донька без труднощів вступила до університету. – Молодець, доню, пишаюся тобою, – одного разу нарешті похвалила мати. – І так далі! В Інни Вікторівни був будівельний бізнес, справа чоловіча, але вона так уміло керувала, що чоловіки-бізнесмени дивувалися її хватці. Вона не сумнівалася, що після університету дочка буде поруч із нею в компанії. Влада ж мріяла вибратися з-під маминого контролю, хотіла вступати до університету в іншому місті, але марно. – Доню, ти повинна бути під моїм наглядом і контролем, – категорично заявила мати. – Про яке інше місто взагалі може йтись? Маємо чудовий університет у Києві, і тут навчання. Влада не могла заперечити. На третьому курсі вона закохалася по-справжньому. До цього зустрічалася з хлопцями, іноді потайки від матері, але серйозних стосунків не було. Гоша — чарівний блондин із блакитними очима — підкорив її серце. Він навчався на паралельному курсі. Влада й надалі вчилася на «відмінно», а йому навчання давалося важко, особливо курсові роботи. Якось він зупинив Владу в університетському коридорі: – Влада, допоможи з курсовою, зовсім завалився! – Гаразд, допоможу, – радо погодилася, бо Гоша їй подобався. Відтоді постійно писала для нього курсові, а він «платив» їй своєю любов’ю й дозволяв любити себе. Зустрічалися, гуляли містом, ходили в кіно й кав’ярні. Інна Вікторівна відчула недобре, запитала в лоб: – Доню, ти закохалася? – Звідки знаєш? – здивувалася та. – На тобі написано. Познайом мене з ним, я маю знати, що це за «птах». Влада запросила Гошу додому, батьки познайомилися. Мати навіть не бурчала. Коли Гоша попрощався й пішов, мати сказала: – Яка там любов, Влада? Хлопець тебе просто використовує, от і все. Глибоким розумом не вирізняється, говорити нема про що. Що ти в ньому знайшла? – Неправда, мамо! – вперше заперечила донька. – Гоша цілеспрямований, начитаний, цікавиться історією. Не всім же бути такими розумниками… І молодий він ще. – Доню, він тобі не пара, – категорично наполягала мати. Влада наважилася проявити характер: – Мамо, вибач, але я все одно буду його кохати, що б ти не казала. Інна Вікторівна здивовано глянула на доньку й махнула рукою. – Колись зрозумієш — твій Гоша звичайна «сіра миша». Влада відстояла свою любов і після університету вийшла за Гошу заміж. Раділа, що мати помилилася. Життя показало: звичайні «трієчники» часто досягають усього швидше, ніж «відмінники». Так сталося й із Гошею – після навчання знайшов престижну роботу, а Влада працювала у матері. У Гоші була власна квартира (батьки подарували ще під час навчання), тож після весілля Влада раділа своїй незалежності. Та рано раділа – працювати все одно взяла її мати. Якось Гоша повідомив: – Владо, мене призначили начальником відділу, щоправда, спершу зі стажуванням, але я докладу всіх зусиль. За три місяці його призначили остаточно. Гоші не подобалося, що дружина з червоним дипломом й досі працює під крилом матері. – Влада, поки працюєш у власної мами, нічого не досягнеш – час братись за своє. Вона тебе «душить», а ти… Ти ж жінка, а не адаптер для маминих вказівок. Владі прикро це чути, але розуміла: в усьому правда. З часом Гоша перестав дорікати, але це не зробило їй легше – він став замкнутим і байдужим. Її це навіть влаштовувало: головне – поруч! Минав час. Одного разу Гоша повідомив: – Я зустрів іншу. Я її кохаю – іду від тебе. Вона, на відміну від тебе, справжня жінка… Вперше в житті Влада не стрималась: закричала, сварилася, розбила тарілку, кидала телефон об стіну, потім розірвала пару сорочок… і заспокоїлася. Чоловік все це вислухав мовчки, лише сказав: – Ось бачиш, у тобі є емоції. Шкода, що я це зрозумів запізно, – і пішов. – Ненавиджу! – прошепотіла Влада, зібрала речі, винайняла квартиру й пішла. Мамі не сказала нічого – знала, якою буде її реакція. Минав місяць, а може й більше, і Владі вдавалося приховувати розлучення від матері. Але Інна Вікторівна відразу помітила щось недобре. – Влада, що з тобою? Очі згаслі, ходиш сумна, у тебе проблеми з чоловіком? – Які проблеми? У мене немає чоловіка. – О Боже… От і знала: він тебе кинув, так? Коли це сталося? – Ще у квітні. – І мовчала? Влада зітхнула, слухала потік критики на адресу Гоші та себе. – Я тебе попереджала, принаймні не будеш його служницею. Добре, що дітей немає! Раджу надалі слухати мене. Зрозуміла? – Мамо, все, що відбувається – на краще, – несподівано для себе відповіла Влада, підвелась і додала: – Я більше не працюватиму з тобою. Мені досить… Інна Вікторівна залишилася в повному здивуванні. Влада вирішила піти подалі з-під маминої опіки. Йшла містом сама, не знаючи куди, сіла у трамвай, вийшла на своїй зупинці — й одразу впала: нога потрапила у ямку. Сіла, охнула від болю. – Оце мені ще треба було, – подумала. – Що з вами? – підбіг молодий чоловік, який проходив поруч. Допоміг піднятися, Влада стала – нога боліла. – Боляче? – з турботою спитав він. – Дуже, – поморщилась вона. – Хапайтесь за шию, – легко підхопив і доніс до автомобіля. – Їдемо в лікарню, бо може бути перелом… – Я – Женя. А ви? – Влада. У лікарні перелому не знайшли, тільки вивих. Ногу забинтували, проконсультували і відпустили. Женя чекав увесь цей час, домчав до дому. – Дайте номер телефону, – попросив він. – Раптом знадобиться допомога? Влада не відмовила. Назвала номер. Наступного дня Женя зателефонував: – Що вам привезти? Думаю, ніжка ще болить? – Сік і фрукти… і хліба немає, – сказала вона. Десь через годину – дзвінок: Женя з двома великими пакетами. – Ой, навіщо так багато? – А ми зараз будемо святкувати знайомство! Я допоможу чи й сам усе зроблю. Може, одразу на «ти»? Влада розсміялася — їй з Женею було легко і спокійно. Більше старався Женя: накрив стіл, розігрів шашлик, розлив сік. Алкоголю не було – Женя одразу попередив, що не п’є. Вечір минув чудово. Минуло чотири місяці — Влада і Женя одружилися, через рік у них народилася донечка Ксюша. Коли її питали, де знайшла такого хорошого чоловіка, сміялась: – Він мене на дорозі підібрав… Не вірите? Запитайте у нього самі! Дякую за те, що читали, підписувалися й підтримували. Бажаю вам удачі та щастя в житті!