Серце, сповнене кішок: зустріч, що змінила все
Олена рідко навідувалася до рідного села на березі Дніпра, за годину їзди від Києва. Після школи вона виїхала до міста, а візити до рідних країв можна було перерахувати на пальцях. Життя постійно підкидало причини не приїжджати. Востаннє вона була тут на похоронах батьків та на день народження молодшої сестри Марічки, яка залишилася жити у батьківському домі. Телефонні розмови з сестрою пробуджували в Олені тугу за юністю, за безтурботними днями. Цього літа вона наважилась: діти та онуки роз’їхалися, а їй, самотній пенсіонерці, захотілося вдихнути повітря дитинства, пройтися босоніж по м’якій траві, пожити в рідних стінах, хоч і недовго.
Марічка давно кликала сестру в гості, щоб трохи відволіктися. Літо було врожайним, а скоро підуть гриби — готуйся на зиму, не лінуйся! Буде чим частувати гостей і самій насолоджуватися, згадуючи рідні місця. Будинки в селі стояли міцні, вулиця забудована цегляними двоквартирними будинками — спогад про часи, коли колгосп процвітав. Голова, фронтовик і герой, зробив село зразковим: збудував клуб, лікарню, школу — найкращу в районі. Його досі згадували з теплом.
Олена йшла вулицею, не поспішаючи. В одній руці — старий чемодан, через другу перекинуто плащ. Місцеві віталися, і вона відповідала, хоча обличчя не впізнавала. Її, схоже, теж не пам’ятали, але в селі так звичайно — чужу людину без уваги не залишати.
— Оленко! Це ж ти?! — почувся голос біля сільмагу.
Олена поставила чемодан і вдивилася в жінку.
— Наталко! Шевченко! — Вона радісно посміхнулася, впізнавши подругу дитинства.
— Дивлюся — ти чи не ти? — забалакала Наталка. — Впізнала тебе ще на початку вулиці! Надовго до нас?
— Як вийде, — ухильливо відповіла Олена, знизуючи плечима.
— Ох, новин у нас на цілу зиму! Заходь, побалакаємо! — Наталка сяяла, наповнюючи повітря радістю.
— Тебе ніяк не переслухати! — засміялася Олена, підхоплюючи її настрій.
З магазину вийшов літній чоловік із невеликим пакетом. Проходячи повз, він ледь помітно вклонився обом. Олена відповіла кивком і посмішкою. «Сорочка чиста, але зім’ята, борода й вуса сиві, акуратно підстрижені, — помітила вона. — Видно, самотнім став недавно.»
— Хто це? — спитала вона Наталку, коли чоловік відійшов.
— Це Іван, у нас ветеринаром працював, — махнула рукою подруга. — Добрий чоловік, а як на пенсію пішов, ніби з глузду з’їхав. Дружина його кинула, до міста виїхала. А він із кішками живе, всю пенсію на них витрачає. Бездомних збирає, хворих, покалічених. Лікує їх, навіть операції робить, кажуть!
Через тиждень Олена зустріла Івана в тому ж сільмазі. Купувала борошно для пиріжків, але п’ятикілограмовий мішок виявився несподівано важким. Вона поставила його на лавку, щоб перепочити.
— Дозвольте допомогти, — почувся тихий голос. Іван стояв поруч. — Нам по дорозі. Ви несіть мій пакет з підгузками, а я ваш мішок.
— Підгузники? — здивувалася Олена. — Вам то навіщо?
— Не мені, — зніяковів Іван. — Це Мурчикові, коту моєму. У нього хребет пошкоджений, ходити не може, тільки повзає. Уявляєте, як йому, гордовитому, соромно бути брудним? Ось і доводиться…
— От справді! — здивувалася Олена. — І багато у вас таких?
— Зі спинами? Тільки Мурчик. Ще двоє трилапих, один без ока, один без хвоста. Не смійтеся! Хвіст для кішки — як рука, для рівноваги й краси!
— Вони самі вам розповіли? — усміхнулася Олена, не втримавшись.
Іван нахмурився, сприйнявши її сміх за насмішку.
— Вибачте, Іване, — злякалася вона. — Ви так упевнено говорите про їхні почуття, наче вони з вами розмовляють. До речі, кличте мене Оленою.
— Так, Олено, ви не повірите, як багато вони можуть розповісти! — оживився він. — Їхні мордочки видають усе: радість, обраОлена несподівано зрозуміла, що вперше за багато років її серце знову заболіло — не тугою, а чимось світлим і теплим, схожим на несподіване щастя.
