Зустріч із рідними
Степан на час хвороби матері перебрався до неї в квартиру. Живуть вони з дружиною на околиці міста у своєму двоповерховому будинку. Виростили доньку й сина, їм уже по пятдесят шість років, і вже є двоє онуків.
На своє життя Степан не скаржиться: і батьки хороші, і він у них єдиний син, любили й пестили. Із дружиною Оленою дуже пощастило спокійна та любляча. Син одружився й живе з дружиною та донечкою в їхньому домі. Місця вистачає всім.
Леночко, будинок будуватиметмо великий, сподіваюся, що Мишко з нами житиме, хоч і одружиться, казав він дружині, коли зібралися будувати дім. Донька ж, мабуть, вилетить із рідного гнізда, дівчата такі.
Збудували великий двоповерховий будинок із підвалом. В саду в них усього було вдосталь. Олена була гарною господинею, любила копатися в землі вона в них родюча, росте все, що посадиш. Дуже любила квіти, і влітку двір пахів ароматами.
Так і сталося. Донька закінчила коледж, вийшла заміж і поїхала з чоловіком до його рідних країв. Син таки залишився з батьками.
Ганна мати Степана хворіла. Після смерті чоловіка не могла прийти до тями, день у день слабшала, і настав той час, коли вона сказала синові:
Степанку, доведеться тобі зі мною тут пожити. Відчуваю, недовго вже мені лежати, не затримаюсь на цьому світі, батько твій там мене чекає. Не можу вставати, от до чого дожила з очей її котилися сльози.
Мамо, не плач, звичайно, я не залишу тебе саму в квартирі, сам бачу навіть кружку з чаєм тримати не можеш, пообіцяв син і, кинувши всі справи, перебрався до матері.
Ганні було вісімдесят сім років, і, відчуваючи наближення кінця свого життя, вона покликала Степана. Він сів на стілець біля її ліжка. Степан був прикладовим сином, хотів провести матір у останню путь гідно. Вчасно давав їй ліки, хоч вони особливо й не допомагали, викликав лікаря, годував з ложки.
Степанку, відчуваю, скоро проводиш мене в останню земну путь, говорила Ганна, зупиняючись, бо була слабка. Сину, хочу відкрити тобі нашу родинну таємницю, яку ми з батьком хранили все життя. Тоді й умовилися хто з нас останнім піде з життя, той і розкаже тобі.
Ганна втомилася, витирала піт з чола худими руками. Замовкла, важко дихала. Потім знову завПотім вона зібралася з силами і прошепотіла: “Ти, сину, був нам подарунком від долі, і ми ніколи не шкодували, що стали твоїми батьками.”
