Записана доля
Село Зелене, сховане під віковими соснами під Житомиром, зустрічало морозним ранком. Завтра мені, Олені, доводилося знайомитися з майбутньою свекрухою, і серце билося, як сполохане пташеня. Подружки, що вже побралися, намагалися підбадьорити, але лише додали тривоги:
— Тримай голову вгорі, ти ж не з-за плота!
— Не дай свекрусі себе задавити, покажи хазяйку!
— Добрих свекрух не буває, пам’ятай це!
— Це ти їх осчастливила, а не вони тебе!
Ніч минала без сну, а до ранку я виглядала, неначе мене вже відправили на той світ. Ми з Олексієм, моїм нареченим, зустрілися на пероні. Дві години в електричці тяглися, як вічність. Вийшовши на станції, пішли через маленьке містечко, а потім крізь засніжений гай. Повітря пахло хвоєю й Різдвом, сніг хрустів під ногами, а сосни шепотіли над головою. Я почала мерзнути, але незабаром у далині показалися стріхи Зеленого.
Біля хвіртки нас зустріла невеличка бабуся у старенькій кожусі й вицвілому хустці. Якби не її голос, я б пройшла повз.
— Оленко, голубко, я Парасковія Семенівна, мати Олексія. Знайомимося! — зняла потерту рукавицю й міцно стиснула мою долоню. Її погляд, гострий і проникливий, ніби просвічував крізь мене. По вузькій стежинці поміж сугробами ми ввійшли в стару хату, збудовану з потемнілих колод. Всередині було затишно, піч палахкотіла жаром.
Наче в минуле потрапила. За вісімдесят кілометрів від Житомира — і ні водопроводу, ні справжнього туалету, лише яма надворі. Радіо? Не в кожній хаті. Півтемряву розганяла тьмяна лампочка.
— Мамо, давай світло ввімкнемо, — запропонував Олексій.
Парасковія Семенівна насупилася:
— Не пануємо, щоб при світлі сиділи. Чи боишся, Оленко, ложку мимо рота пронести? — але, глянувши на мене, пом’якшала. — Гаразд, сину, зараз запалю, забулася я.
Повернула лампу над столом, і тьмяне світло осяяло кухню.
— Голодні, певно? Юшечки наварила, прошу до столу! — заметушилася, розливаючи гарячий борщ.
Ми їли, перекидаючись поглядами, а вона примовляла лагідні слова, але її очі, як ніж, роздирали мою душу. Я відчувала себе на очах. Коли наші погляди зустрічалися, вона поспішала зайнятися чимось: то хліб наріже, то дрова підкине.
— Чайку поставимо, — дзюрчала вона. — Чай не простий, з шипшиною. До нього варення з малини, хворобу віджене, серце зігріє. Частуйтесь, гості дорогі!
Здавалося, я в казці часів Козаччини. От-от увійде режисер і гукне: «Стоп, знято!» Тепло, гаряча їжа й солодкий чай розслабили мене. Хотілося впасти на подушку й забутися, але Парасковія Семенівна мала інші плани.
— Діти, збігайте до крамниці, купіть пару кіло тіста. Напекемо пиріжків, увечері родина збереться: сестри Олексія, Марія з Настею, та Ганнуся з Житомира з нареченим. А я капусту підсмажу, картопельку зроблю.
Поки ми збиралися, вона викатила з-під ліжка величезний кочан і, шинкуючи його, примовляла:
— Пішов кочан на стрижку, обстригся в кочеріжку.
Йшли селом, і всі кланялися Олексію, чоловіки знімали шапки, провожали нас очима. Крамниця була в сусідньому селищі, шлях вів крізь ліс. Сніг сяяв на сонці, але до вечора світло померкло, зимовий день короткий. Повернувшись, Парасковія Семенівна оголосила:
— Готуй, Оленко. Я до городу, сніг потопчу, щоб миші кори не гризли. Олексія заберу, нехай лопатою попрацює.
Я лишилася з горою тіста. Знала б, що готувати доведеться, стільки б не брала! «Почнеш — зробиш, — підштовхувала свекруха. — Початок важкий, кінець солодкий». Пиріжки виходили криві: один круглий, другий довгастий, один із купою начинки, другий порожній. Намучилася, поки ліпила. Пізніше Олексій зізнався: мати перевіряла, чи підходжу я для її сина.
Гостей набилося — не вдіхнути. Усі світловолосі, з блакитними очима, усміхаються, а я ховаюся за Олексія, соромлюся. Стіл винесли на середину, мене посадили на ліжко з дітьми. Ліжко скрипке, коліна майже у стелю, дітлахи скачуть — голова йде обертом. Олексій притягнув ящик, накрив ковдрою — сиджу, неначе королева, на очах у всіх. Капусту й цибулю я не їм, але тут їла за трьох — аж у вухах тріщало!
Стемніло. У Парасковії Семенівни вузьке ліжко біля печі, решта в хаті. «Тісно, та веселіше», — примовляла вона. Мені, як гості, дісталося ліжко. Із різьбленого комода, зробленого покійним батьком Олексія, дістали накрохмалену постіль. Лягати страшно, наче в музей кладеш. Свекруха постеля й бурмоче:
— Ходи, хато, ходи, пече, а господині нема де лежати!
Родина розляглася на підРодина розляглася на підлозі, на купі старих ковдр з горища, а я, вкрита вишиваною рядною, засинала під тихий шелест вітру в старій хаті.
