Зустрічався я з жінкою майже рік, не шкодував гривень ні на неї, ні на її онука. Але варто було мені попросити пиріжків із собою, як одразу зрозумів, де моє місце у цій «ієрархії».
Офіціант акуратно поставив перед нами пластиковий контейнер, куди вже спакували майже не торканий шматок шоколадного торта. Лариса з помітним задоволенням посунула коробочку до себе. Ми сиділи в пристойній кавярні у центрі Києва, навколо лунала тиха музика, а в мені повільно клекотало обурення.
Разом ми вже майже рік. Мені пятдесят вісім, їй пятдесят чотири, обидва вже з життєвими валізами: шлюбами, розлученнями, дорослими дітьми й, звісно ж, онуками. У мене двоє: хлопець і дівчинка. У Лариси один коханий онук, Сашко, шестирічний «сонечко у віконці», якого я бачив лише декілька разів мельком, зате знаю про нього більше, ніж про власну групу крові.
Лариса поклала контейнер у сумку й подарувала мені ту саму мяку посмішку, від якої я свого часу й зїхав з глузду.
Сашко так любить усе шоколадне, зітхнула вона. А я вже наїлася, не лізе. Ну, не пропадати ж добру, правда?
Я мовчки кивнув, поманив офіціанта і розрахувався. У рахунку, звісно, був і торт, і моя кава, і її салат. Гроші питанням не були не збанкрутів би я, але діло не в цьому. А в тому, що потихеньку за останнє півроку склалася така собі мила традиція: при кожній нагоді, причому переважно за мої гроші, Лариса щось прихвачувала «для Сашка». Делікатне, зворушливо-турботливе, але… вже якась система.
Дзвінок тривоги зявився місяці три тому, коли ми пішли у кіно на гучну премєру. Я купив квитки, підійшли до буфету, й Лариса просто взяла найбільше відро карамельного попкорну і літр коли. Я ще здивувався: зазвичай вона пильнує за фігурою, солодким не захоплюється. Подумав ну, хоче, хай буде. Сіли, світло згасло, я поліз до попкорну а він, як на посту, у Лариси на колінах із кришкою, яку вона спеціально попросила в касі, і не зїла ні зернини.
Ти чого не їси? пошепки запитав я. Смачний же!
Ой, не хочу, так само тихо відповіла. Я Сашку відвезу. Він сьогодні в мене ночує, обожнює попкорн із кінотеатру, а батьки рідко купують.
Майже вдавився колою. Я виходить, для нього відеречко обрав і оплатив, навіть не підозрюючи. Весь сеанс попкорн майже як під наглядом Собачої варти. По фільму підвіз її додому, вона вийшла з попкорном, сяючи я відчув себе не хлопцем, а курєром, що ще й сам собі замовлення профінансував.
І гроші ж у неї, прямо скажемо, є. Лариса добре заробляє, одяг гарний, авто має. Не у фінансах спитання.
По-справжньому добило мене у суботу. Лариса запросила на обід, обіцяла свої легендарні пиріжки, про які я чув уже більше, ніж про корупцію в Україні. Я зявився не з порожніми руками: гарне вино, фрукти, рибна нарізка хотілося ж обід урочистіше зробити. У квартирі божественний аромат: голова йде обертом!
На кухні велика миска під рушником. Під ним, як під купою листя восени гора румяних пиріжків, наче золоті гривники! Ми сіли, чай розлила, поклала на тарілочку штук пять.
Їж, Андрійку, поки гарячі, промовила ніжно.
Пиріжки ну просто казка. Три з мясом, два з капустою їси й хочеш ще. Настрій чудовий, бесіда в самий раз, відкоркували вино ледь не розчинився в затишку, як у сільській хатині під Різдво.
Ларисо, пиріжки це просто бомба, оговтавшись сказав я. Ввечері діти мої приїдуть, доця онуків на вихідні привезе. Дай трохи з собою хай теж насолодяться домашнім смаком, бо все магазинне їдять, дочка більше доставку любить.
І тут театральна пауза.
На очах Лариса змінилася. Ще мить тому щиро усміхнена, а тепер обличчя серйозніше за викладача з податкової, погляд крижаний, рухи різкі.
Ой, Андрію, виголошує, я б із задоволенням, але багато дати не вийде. Сашко ж приїде на вечір це ж йому пекла.
Підійшла до гігантської миски, наточила руками, дістала пакетик три пиріжки. Як для евакуаційного пайка. Два з капустою й один мясний.
Ось, простягає, пригости. А то Сашкові на вечерю нічого не залишиться.
Я глянув на цей пакетик і прямо обличчя спалахнуло. У мисці наче пшеничний врожай, а для моїх онуків «з голочки». Я ж тільки-но креветки й фрукти приніс! Хіба я коли її економив?
Лар, ну там же ціла миска! намагаюсь спокійно. Твій Сашко ж стільки не подужає, дай хоч моїм по парі їх же двоє!
Вона губи стиснула, накрила миску рушником мало не замуровала й жорстко заявила:
Андрію, я продукти рахувала. Сашкові пообіцяла пиріжків. Не ображайся, але не можу все роздавати. Тобі смакувало? Добре. А це для онука.
У неї це прозвучало як «роздавати». Наче я якийсь зайда з підїзду, а не людина, яка щойно її стіл делікатесами поповнила.
Виходить, у цій родинній лінійці я нижче за шестирічного малюка. За пів години я зібрався і поїхав, пославшись на справи. І ці три пиріжки на пасажирському сидінні пахли вже не домашнім затишком, а бюрократією.
Я ще у себе на балконі мучився питанням: а що ж у неї в голові коїться? І висновки невтішні.
Мені завжди здавалося, що у дорослих стосунках на першому місці двоє партнери. Діти й онуки це, звісно, важливо, але ми ж сімю будуємо. А у Лариси центр всесвіту Сашко, ми ж так, статисти. Я, певно, «генеральний спонсор»: кафе, кіно, попкорн у пакеті усе за мною.
І де тут «спільна справа»? Я купую тортик це, мовляв, родинне, а як прошу пиріжків для своїх онуків одразу «не роздаю», родич на мінімалках. І жодного ніяковіння! Три пиріжки і то ледь-ледь, ще й миску прикрила, щоб я, бува, не підглянув.
Вдома онуки вже чекали. Дочка з роботи ледве заставила себе привітатися, розбирала сумки.
О, татку, домашні пиріжки занюхую!
Я дістаю той пакетик, а стидно аж до мурашок.
Тьотя Лариса передала, сумно кажу. Скуштуйте.
Пиріжків, ясна річ, вистачило рівно на одну хвилину.
А ще є? питає внучка, льоскаючи пальці.
Ні, зайчику, більше немає, відповідаю і йду на балкон палити.
Дивлюся на нічний Київ, думаю: а мені таке потрібно? Жінка чужі гроші спільними рахує, як про Сашка йдеться, а пиріжки недоторканий запас. Тут питання не у їжі я й сам доставку оформлю в три кліки. У ставленні діло.
Вона навіть не зрозуміла, що мене зачепила. Ввечері дзвонить, весело щебече: «Сашко приїхав, наївся, задоволений, дивиться мультики». Я мовчу. Хотілося сказати: «А мої запитали, а ще є? А мені довелося казати все, дітки, бал». Але промовчав.
Було у когось таке? Все найкраще собі, а від тебе тільки фінансових потоків чекають? Це звичайна жіноча ощадливість, чи я вже як дідусь вередую на рівному місці?
