Запис у щоденнику, 7 березня.
Усе почалося багато років тому, коли ми з Іваном були ще зовсім молоді й вірили в те, що любов переможе все. День нашого весілля скромного, без зайвих розкошів, бо мали тільки мрії та пару гривень у кишені, досі стоїть переді мною, наче це було вчора. Моя теща, Галина Василівна, тоді запропонувала нам шмат землі під Києвом, у мальовничому селі під лісом.
Будуйте тут, сказала вона і примружилася на сонці. Місця вдосталь, мені весь город не потрібен.
Я перезирнувся з Іваном і ми обійнялися в той момент для нас відкрився цілий новий світ. Почали відкладати кожну копійку. Іван з ранку до ночі працював на будівництві, а я брався за підробітки: то вікна мив, то сорочки лагодив, що тільки не робив. Неділями ми обидва працювали на ділянці цегла за цеглиною, разом вдихали пил і мріяли, як наш дім зростає.
Ніколи не забуду, як його руки геть потріскалися від цементу, а в очах світилася посмішка.
Буде тут гарно, казав, і цілував мене в чоло. Тут ми роститимемо наших дітей.
Три роки це тривало. Три довгих роки економії, рахунків і безсонних ночей. Але нам вдалося. Накрили дім класною металочерепицею, встановили алюмінієві вікна, зробили справжню гарну ванну з плиткою, яку я особисто вибирала на ринку. Біля дому Іван навіть копнув невеликий басейн.
Для дітлахів хай влітку граються, гордо сміявся він.
Хата була не модна, але своя. Кожна стіна памятала наш піт, наші обійми і наші надії.
Галина Василівна часто приходила до нас на каву, хвалила нашу працю й розповідала, як щаслива за нас. Її інша донька, Мирослава, зявлялась рідко, але коли заходила, погляд її був повний ревності та якоїсь зневаги.
А потім настав той проклятий вівторок.
Іван вийшов на роботу ще за темно. На порозі обійняв мене.
До вечора, я тебе кохаю.
То були його останні слова до мене.
Сказали, що аварія трапилась миттєво. Балка. Не мучився. А я мучилася.
Зранена болем до самої глибини, я майже не жила, а снувала життям. За два тижні після похорону дізналася, що вагітна. Чотири місяці. Дівчинка. Мрія, яка мала бути нашою але без нього.
Спершу Галина Василівна навідувалась щодня привозила їжу, обіймала, намагалася підтримати. Та через місяць щось в ній змінилося.
Одного недільного ранку я сидів на дивані, гладив животик і чув, як заїхала її машина. Вони з Мирославою увійшли без стуку. Теща навіть не глянула мені в очі.
Мусимо поговорити, промовила вона.
Щось сталося? запитав я й одразу затамував подих.
У Мирослави важкі часи, розлучилася, їй треба десь жити.
Мені шкода Якщо їй треба пожити тут кілька місяців
Ні, перебила вона, їй потрібен цей дім.
Усе заклякло.
Як це?
Земля моя, сказала вона холодно. Вона завжди належала мені. Ви будували, але ділянка моя. А тепер сина нема.
Але ж ми все будували своїми руками, за свої гроші
Біда, що так сталося, вмішалася Мирослава. Але юридично хата стоїть на нашій землі.
Я ж вагітний вашим онуком! вигукнув я.
Тим більше, спокійно відказала Галина Василівна. Сам не впораєшся. Ось трохи за витрати.
Вона простягнула мені конверт. В середині смішна сума, ледь більше двадцяти тисяч гривень. Приниження.
Це образа, сказав я. Я не візьму цього.
Тоді підеш ні з чим, відповіла вона. Все вирішено.
Я залишився сам посеред спорожнілої хати, яку ми з Іваном будували з любов’ю. Ридав за ним, за нашою донечкою, за життям, яке розбилось.
Тої ночі я не спав. Обійшов всі кімнати, торкнувся стін. Вирішив: якщо мені не судилося мати цей дім, то і їм він не дістанеться.
Наступного ранку я подзвонив знайомому майстру. Зняли дах, вікна, плитку, басейн. Усе, за що ми платили.
Ви впевнені? питає майстер.
Абсолютно, відповідаю.
Галина Василівна прибігла з люттю в очах.
Що ти робиш?!
Забираю своє. Ви хотіли тільки землю от вона.
Жодного договору не було. Лише наші мозолі та сльози.
В останній день приїхав екскаватор.
Точно цього хочете? питає оператор.
Це вже не будинок, кажу. Дім помер разом з Іваном.
Все впало за пару годин. Боліло, але водночас і звільнило.
Тепер я в мами, у невеличкій кімнаті під Житомиром. Продала дах, вікна, ванну. На ці гроші якось протягну до народження доньки.
Я розкажу їй про її батька, про наші мрії, про те, як своїми руками ми зводили дім. І обовязково навчлю її: коли світ відбирає в тебе все, головне не дати йому забрати твою гідність.
А ти як гадаєш чи правильно я зробив, що зруйнував дім, чи мав мовчки піти й залишити все їм?
