**КАТРУСЯ**
Роман вийшов із під’їзду та швидко рушив до магазину. Він спішив встигнути до закриття, адже вечеряти без хліба не хотілося. Біля входу стояла маленька дівчинка років чотирьох, яка пригортала до себе таку ж малесеньку собачку.
— Тітонько, купіть, будь ласка, мому песикові хліба, — тихо попросила дівчинка, дивлячись сподіваним поглядом на жінку, яка заходила до магазину.
— Дівчинко, де твоя мама? Чому так пізно гуляєш сама? Іди додому! — суворо промовила жінка та зайшла всередину.
Роман, який спостерігав за цим, зупинився. Погляд дитини був сумним і беззахисним. Чоловік здогадався, що справа не в песикові… На відміну від тієї жінки, він зрозумів: дівчинка голодна й шукає їжу для себе.
— А твій собака їсть хліб? — усміхнувся він, підійшовши ближче.
— Так, — поспішно відповіла дівчинка. — Взагалі, він ковбасу й цукерки любить. Але коли голодний, то їсть і хліб.
— Зрозумів, — сумно сказав Роман. — Почекайте трохи, я швидко…
У магазині він узяв хліб, кинув у кошик молоко, йогурт, печиво, цукерки та «докторську» ковбасу. Стоячи в черзі, мимоволі згадав своє дитинство. Його мати любила випити, батька він ніколи не бачив. Роман пам’ятав, як голодував днями, коли мати отримувала мізерну зарплатню прибиральниці й випивала всю тиждень. Іногда ввечері він обходив дитячі майданчики, світив ліхтариком у пісочниці, знаходив недогризену цукерку чи печиво… Він пам’ятав свій погляд: голодний, безпомічний. У дівчинки біля магазину був такий самий.
Вийшовши на вулицю, він підійшов до неї. Хотів віддати пакет із продуктами, але зрозумів: вона сама його не донесе. На руках у неї тремтів маленький песик.
— Я купив твоєму собаці їжі. Ти далеко живеш? — запитав Роман.
— Ні. Он у тому будинку, — дівчинка показала на п’ятиповерхівку через дорогу.
— Підемо, я допоможу донести.
Погляд дівчинки одразу оживився. Вона весело пішла попереду, приспівуючи мелодію, знайому Роману.
— Як тебе звати? — запитав він.
— Катруся, — відповіла дівчинка. — А це мій друг, Кузя.
По дорозі вона розповіла, що живе з мамою та бабусею, а нещодавно знайшли Кузю на вулиці й забрали додому. Роман ще сподівався, що помилявся. Може, у Катрусі все добре, просто бідує.
— Ось тут я живу, — показала вона на вікно другого поверху, звідки лунала музика. — Я не піду додому. Пограюся біля під’їзду. Давайте нам їжу, ми з Кузею повечеряємо.
— А бабуся вдома? — спитав Роман. На вулиці вже було майже одинадцять, і він знав: так пізно дитині тут не місце.
— Так. Вдома. Бабуся отримала пенсію, вони п’ють на кухні, — похмуро відповіла Катруся.
Роман стояв у німоті. Навкруги було темно й пусто. Він не міг залишити її тут і наполіг, щоб вона йшла додому.
—
