Телефонний дзвінок
Марія пообідала, помила посуду й прилягла трішки відпочити. Чоловік поїхав на дачу до свого друга — допомагати лагодити паркан. Повернеться лише завтра ввечері, у понеділок на роботу. Марія вже рік як на пенсії, а Василеві ще два роки працювати.
Несподіваний дзвінок вирвав її із дрімоти. Вона не одразу зрозуміла, що це телефон.
— Так… — хрипко, від сну, відповіла вона, навіть не глянувши на екран.
Хто ще міг їй дзвонити, крім дочки та чоловіка? Василь дзвонити не любив, отже, донька. Та жила з чоловіком у іншому місті й незабаром мала народити.
— Маріє? Спала? — почувся в трубці незнайомий жіночий голос.
— Хто це? — насторожено запитала Марія.
У трубці почулося навмисне гучне зітхання.
— Невпізнала мене? Скільки ж минуло з нашої останньої зустрічі?
— Оленко?.. Як ти дізналася мій номер? — здивувалася Марія й чомусь зовсім не зраділа.
— Це так важливо? Кілька років тому зустріла твою матір, вона й дала.
Марія згадала — щось таке мама говорила.
— Ти в місті? — Вона й сама розуміла, що запитала дурниць. Навіщо дзвонити, якщо не через бажання побачитися? — Чула, що ти в Німеччину поїхала, — додала вона.
У трубці роздався сміх, який одразу ж перейшов у стогін.
— Що з тобою? Ти де? — схвилювалася Марія.
— У лікарні. Саме тому й дзвоню. Можеш прийти? Хочу щось сказати. Так, нічого не беріть, не треба.
— У лікарні? Захворіла? — спитала Марія, остаточно прокинувшись.
— Мені важко говорити. Адресу надішлю повідомленням.
— А в… — почала Марія, але в телефоні залунали короткі гудки.
Незабаром прийшло повідомлення із назвою лікарні. «Боже мій, у Оленки рак!» — Марія розгублено перечитала смс.
Вона глянула на годинник — пів на шосту. Поки дістанеться, відвідування вже закінчиться. Пішла на кухню, дістала із морозилки курку на бульйон. Оленка сказала нічого не брати, але ж як йти до лікарні з порожніми руками? Домашній бульйон — це не їжа, це ліки. Поклала курку в раковину розморожуватися, а сама сіла за стіл. Доньці двадцять вісім, отже, стільки років вони й не бачилися з Оленкою.
З віком усі новини, навіть добрі, Марія звикла зустрічати з обережністю. Після дзвінка Оленки тривога не відпускала. І Василя, як на зло, не було вдома. Може, це й на краще. Завтра зранку зварить бульйон, відвідає Оленку — і все дізнається. Але заспокоїтися не виходило.
Оленку з десяти років виховувала бабуся по батькові. Ласки вона не знала й часто засиджувалася в Марії допізна, робили уроки разом. Баба гнала самогон і постачала його всім місцевим пиякам. Батьки, звісно, теж пили. Дружини алкашів погрожували спалити бабину хату. Може, й справді хтось приклав руку, а може, як вважала міліція, батько заснув із цигаркою — але Оленчині батьки не вибралися з палаючого будинку. Бабуся кудись пішла, а Оленка, як завжди, була в Марії. Вони вижили.
Після пожежі їх поселили у гуртожиток. На спільній кухні самогон варити заВона вийшла з кладовища, зітхнула глибоко й вирішила більше ніколи не згадувати про минуле.
