Колись давно, після отримання премії на заводі, Андрій із двома товаришами сиділи у невеличкій корчмі. Хоч і невелика була премія, але він не був одружений і до грошей ставився просто.
“Є гроші добре, радів він. Немає почекаю до зарплати.”
Так він казав друзям, коли ті жалілися, що всі гроші віддають дружинам, а якщо встигнуть сховати заначку то й слава Богу.
“Так, Андрію, легше жити холостякові, сумно промовив Іван. А у мене троє синів, а зарплата не така вже й велика. Даю тобі пораду не одружуйся, бо жінка тебе докорятиме: діти їсти хочуть, чоботи розвалилися, з одежі виросли Ну, ти знаєш.”
Чоловіки сміялися, але раптом до них підсіла дівчина, гарна й жвава. Побачивши Андрія, одразу сіла йому на коліна. Він був молодший за всіх із компанії. Йому наче й ніяково було, але він обняв її.
“Мене Маринкою звуть, весело сказала вона. А тебе?”
“Андрійкою, тобто Андрієм,” відповів він, а товариші, підморгуючи один одному, сміялися.
Маринка підвелась і сіла на стілець, який турботливо підсунув Іван, узявши його з іншого столу. Андрій був хлопцем із села, у місті працював лише рік, за характером скромний і не знав, як поводитись із такими настирливими дівчатами. Але Маринка йому дуже сподобалась, і того вечора вони пішли разом. А вранці він прокинувся поруч із нею.
“Мені на роботу,” сказав він, швидко одягаючись, а вона лежала далі.
“Андрійчику, сподіваюся, це не остання наша зустріч? промовила вона, потягуючись. Приходь до мене після роботи, я тебе чекатиму.”
Робочий день здався Андрієві довгим, але після роботи він стрілою побіг до Маринки. Та й справді чекала його в своїй гуртожитній кімнаті. Полюбив Андрій цю яскруву та дотепну дівчину, навіть як слід не пізнавши її, хоч друзі й попереджали, що вона часто буває в чоловічих компаніях. Та Андрій вже й за пропозицією залицявся.
За рік у них народилася донечка Тетянка. Спочатку Марина була непоганою господинею готувала, прибирала, доглядала за дитиною, годувала грудьми. Та як тільки Тетянці виповнився рік, все й почалося. Андрій на роботі, а вона залишала доньку у сусідки й йшла гуляти. Повернеться Андрій із роботи Тетянка у сусідки, а та йому дорікає:
“Андрію, у мене й своїх двоє доньок, а тут ще й за твоєю дивитися. Скажи своїй Маринці, що більше не буду няньчити Тетянку.”
Сварилися, голосили, Андрій погрожував дружині, якщо вона ще раз залишить дитину і повернеться пяною. Та Маринка почала приводити додому чоловіків. Чоловік повертається з роботи а в хаті компанія. Він усіх виганяв. І ось одного разу, після чергової сварки, Маринка йому заявила:
“Забирай Тетянку та йди куді хочеш, не треба ви мені обидва. Повертайся в своє село.”
Так Андрій і зробив він і раніше про це думав, але все сподівався, що Маринка опамятається. У селі його мати, Галина, була тяжко хвора, навіть із ліжка не вставала. Сусідка Оля доглядала за нею. Будинки стояли близько, навіть брами не треба було відчиняти тин між дворами ледве тримався. Оля сходила зі свого ґанку і вже у сусідському дворі. Навіть з їжею ходити зручно. Оля годувала Галину.
Андрій давно не приїжджав у село й не знав, що мати вже лежить. А крім нього в неї нікого не було. Звичайно, ситуація була складна хвора мати і дворична Тетянка. Влаштувався Андрій на роботу в селі, за донечкою доглядала Оля, у неї свій син Іванко, три роки. Діти й гралися разом.
“Дякую тобі, Олю, не знаю, що б я без тебе робив,” дякував Андрій сусідці.
Оля була заміжня, але чоловік її, Петро, був нероба пив, бився. Вже не раз Андрій йому “розумТак і залишилися вони жити разом Андрій, Оля, Іванко та Тетянка, щасливі й люблячі, як справжня родина.
