Звичайний день — і розлучення
Оксана поставила на плиту чайник і автоматично протерла стіл, хоч він був чистим. Ранковий ритуал. Богдан уже пішов на роботу, не попрощавшись, як це часто буває останні місяці. Лише грюкнув дверима. Раніше він обов’язково заходив на кухню, цілував у щоку, говорив щось тепле. А тепер… Тепер вони жили, як сусіди в комуналці.
Чайник засвистів. Оксана налила собі окріп у улюблену чашку із золотими квітами — ту саму, яку Богдан подарував їй на перший рік весілля. Тридцять два роки тому. Боже, як швидко летить час…
— Мам, де мій синій светр? — у кухню увірвалася Соломія, старша донька. У двадцять вісім вона все ще жила з батьками, заощаджуючи на оренді. — Я ж учора просила постирати!
— На балконі сохне. Соломіє, може, вже час тобі жити окремо? Ти ж доросла…
— Мам, не починай! У мене і так зранку голова болить. — Соломія налила собі каву з турки, яку Оксана приготувала заздалегідь. — До речі, тато якийсь дивний останнім часом. Вчора увечір шепотівся по телефону, а як я зайшла — одразу кинув трубку.
Оксана здригнулася. Вона теж це помічала. І не лише вчора.
— Мабуть, робота, — збрехала вона доньці й собі.
— Та годі, мам! Яка робота о одинадцятій? Він же не хірург. — Соломія знизала плечима й побігла збиратися.
Оксана залишилася наодинці зі своїми думками. Богдан справдивий змінився. Раніше він розповідав їй усе: про роботу, колег, плани на вихідні. А тепер мовчить, ніби в роті вода. І телефон ховає, як школяр двійку.
Ввечері вона вирішила приготувати його улюблені котлети. Може, за вечерею вони поговорять по душі, як колись. Соломія пішла до подруги, вдома нікого не було. Найкращий час для щирої розмови.
Богдан повернувся пізно, близько дев’ятої. Оксана вже перехвилювалася, кілька разів дзвонила, але він не відповідав.
— Де ти був? Я хвилювалася! — зустріла вона чоловіка в передпокої.
— На роботі затримався. Терміновий звіт. — Навіть не подивився на неї, пішов у ванну.
— Бодю, я котлети зробила, твої улюблені. Пообідаємо разом?
— Не хочу. Дуже втомився. — Голос із ванної пролунав глухо.
Оксана постояла в коридорі, потім повернулася на кухню. Котлети охололи на сковороді. Вона сіла за стіл, налила собі чаю й заплакала. Тихо, щоб чоловік не почув.
Коли Богдан вийшов із ванної, він пройшов повз кухню, навіть не заглянув. Оксана почула, як клацнув замок у спальні. Він замкнувся. Вперше за тридцять два роки шлюбу.
Вночі вона лежала на дивані в вітальні й думала. Про те, коли все змінилося. Про те, чому вони стали чужими. Про те, що, мабуть, час щось змінити.
Зранку Богдан пішов на роботу ще раніше, ніж зазвичай. Оксана навіть не чула, як він збирався. Прокинулася від гуку дверей.
— Мам, що сталося? Чому ти на дивані спала? — Соломія стояла на порозі вітальні в халаті, з розкуйовдженим волоссям.
— Так, спина боліла. На м’якому краще. — Оксана встала, почала складати ковдру.
— Мам, не бреши. Я ж не сліпа. Ви з татом посварилися?
— Соломіє, не твоя справа. Іди снідати.
— Як це не моя? Я тут живу! І бачу, що відбувається! — Донька сіла поруч. — Мам, розкажи. Можливо, я допоможу.
Оксана подивилася на доньку. Доросла, працює, заробляє. Може, і справді варто поговорити?
— Ми з татом… стали чужими, Соломіє. Він уникає мене, не розмовляє. А я не знаю, що робити.
— А ти пробувала поговорити з ним серйозно?
— Пробувала. Він мовчить або уникає відповідей.
— Може, в нього хтось є? — Соломія прошепотіла, але Оксана почула.
Така думка вже спадала їй на думку, але вона її відганяла. Богдан не такий. Він сім’янин, порядний чоловік. Хоча… Люди міняються.
— Не кажи дурниць, — відмахнулася Оксана.
— Мам, я доросла. Розумію, що між чоловіком і жінкою трапляється всяке. Особливо через стільки років шлюбу.
Оксана встала, пішла готувати сніданок. Соломія пішла за нею.
— Знаєш що, мам? Якщо тато змінився настільки, що навіть не розмовляє з тобою, можливо, варто подумати про… розлучення.
— Соломіє! — Оксана різко обернулася. — Як ти можеш таке говорити?
— А що? Жити з людиною, яка тебе ігнорує? Яка робить вигляд, що тебе немає? Це ж не життя, а мука!
— Ми тридцять два роки разом!
— І що? Якщо ці роки для нього нічого не значать, навіщо вони тобі?
Оксана задумалася. А донька має рацію. Нащо триматися за те, чого вже немає? Але ж як страшно змінювати життя у п’ятдесят чотири…
Ввечері Оксана наважилася. Вона дочекалася, коли Богдан повернеться, і одразу підійшла до нього.
— Бодю, нам треба поговорити.
— Про що?І ось одного ранку, коли перше сонце заглянуло до кімнати, Оксана зрозуміла, що тепер вона — господиня свого життя, і в цьому була її нова свобода.
