Мене звати Валентина. Я живу одна, через те, що діти виросли (в мене дві доньки), вийшли заміж і живуть кожна своїм життям. До мене приїжджають один раз на рік, інколи рідше. В них сім’ї, діти, свої справи. Телефонують кожен день, тому про їхнє життя я знаю. Внуки також розмовляють зі мною, одинокою себе не почуваю.
Чоловіка мого не стало три роки назад. Захворів, лікарям врятувати не вдалося. Тяжко звикати без коханого, але, як говорять, час лікує. Так сталося і зі мною. Наразі я живу своїм життям, тобто, для себе. Звикла ні в чому собі не відмовляти, оскільки заробітна плата непогана. Відвідую салон краси, ходжу на фітнес, маю можливість посидіти в кафе з чашечкою кави. Таке життя почало подобатись, від чоловіків часто чую компліменти.
Подруги віддалилися, тому що в них сім’ї, і навіть на чашечку кави не можуть залишитись, поспішають додому. З деякого часу вони почали мені пропонувати «наречених». Один лисий, другий з животом, не обійдеш, і всі як на підбір. Я говорю подругам, що не потрібно мені нікого. Подобається одній. А вони не вірять, і ще з більшим ентузіазмом намагаються познайомити з наступним чоловіком. Нарешті мені набридло таке відношення до мене, і намагаюсь найменше спілкуватися з ними.
Наразі мені подобаються чоловіки молоді, спортивної статури. Недавно познайомилася з таким красенем. Звуть його Володимиром. Перший раз запросив на побачення, я вагалась, молодий, засміють мене, якщо побачать знайомі. А потім все-таки пішла. Разом ми вже понад місяць. Чим більше я його взнаю, тим більше закохуюсь. Розумію, що не правильно, але не можу з собою нічого вдіяти. Ми разом завжди, Володимир пропонує перевезти свої речі до мене, але я не поспішаю. Розумію, що вік багато значить, сьогодні виглядаю молодою, а завтра?
Час линув, через рік нашого кохання, дізнались мої діти про нас. Приїхали обидві доньки самі, без чоловіків і дітей. Я зрозуміла, чому приїхали, і що розмова буде не простою.
Так і сталося, вислухала я все, що можна говорити в такій ситуації. Що він менший, ніж вони, мої доньки, що потрібні йому лише мої гроші й квартира, і що нарешті, їм соромно за мене. Володимир слухав наші перепалки не перебивав, а потім сказав, що йому нічого не треба з усього того, що вони наговорили, що він сам може забезпечити не тільки себе, а і мене також. І коли завели таку розмову, запитайте у своєї мами, як їй подобається жити?
Чому ні одна із вас не запитала, — Мамо, а ти щаслива?
Такого повороту розмови діти не очікували, мовчали довго. Надалі обійнялись, поплакали, і сказали, що вчиняй так, як вважаєш кращим для себе. Твій вибір ми приймемо завжди.
Я розумію, що наш зв’язок із Володимиром не буде довго. Він молодий, і прийде час, коли треба подумати про сім’ю, дітей. Моя молодість також швидко спливе, але в теперішній час я щаслива, і хочу продовжити якомога довше становище молодої ще жінки, яка знає що хоче від життя.
Зв’язок з Володимиром тривав чотири роки, розлучились мирно, залишились друзями. Я дякую йому за те, що був у моєму житті. Наш бурхливий роман залишив приємні спогади, і мені подобається моє життя.
