Мій зять вже понад пів року сидить без роботи, живе на нашій шиї, а донька його ще й захищає.
Важко передати, як болісно бачити, до чого дійшла наша родина, коли дорослі люди відмовляються брати відповідальність за своє життя. Нещодавно я посварилася з донькою, і все через зятя — він вже восьмий місяць не працює і навіть не намагається щось змінити. А моя донька… вона за нього. Каже: соромно йти на першу-ліпшу роботу з його досвідом і освітою. А ось сидіти на шиї у батьків — це, мабуть, нічого такого.
Два роки тому вони влаштували гарне весілля. Обидві родини допомогли з квартирою — зкинулися порівну. Вони самі робили ремонт, тоді обидва працювали, грошей вистачало. Так, витрачали не завжди розумно, але ми не втручалися — дорослі люди, нехай вчаться.
Півроку тому народився онук. Ми, звісно, зраділи — яке щастя! Але разом із радістю прийшли проблеми. Донька пішла у декрет, а майже одразу зять залишився без роботи. Заощаджень — нуль. Вони звернулися по допомогу, ми з чоловіком, звичайно, не відмовили. Свати теж підключилися. Усе — від коляски до ліжечка — купили ми. Донька отримує копійки, зять шукає роботу… вже восьмий місяць.
Він обіцяв, що це тимчасово, що скоро знайде гарне місце та поверне борги. Ми не вимагали грошей назад, лише б на ноги стали. Але час іде, а ситуація не змінюється. Ми з чоловіком вже стомилися. Невже так важко влаштуватися хоча б тимчасово — на склад, у доставку, куди завгодно? Але зять вважає, що це «не королівська справа». А донька йому підтакує.
Недавно я не витримала і вилила їй усю правду. Кажу: він — чоловік, батько, має годувати родину. А він лежить на дивані та чекає, коли зійдуться зорі й з’явиться вакансія його мрії із зарплатою у сто тисяч. А ми з чоловіком працюємо, щоб вони не голодували.
Донька образилася. Звинуватила мене в жорстокості, сказала, що я не розумію їх ситуації. Мовляв, якщо він влаштується «куди потрапить», то не буде ні грошей, ні часу на співбесіди, та й взагалі — буде втомлений, злий. А їй це навіщо? З дитиною, каже, і так важко.
Я слухала її і відчувала, як росте злість. Коли це молоді люди почали думати, що батьки зобов’язані утримувати не тільки їх, а й їхніх дітей? Ми з чоловіком ростили її без бабусь і дідусів, самі працювали, самі справлялися. І не чекали, що хтось прийде та вирішить наші проблеми. А вони… Влаштувалися зручно.
Я поговорила зі свахою. Та теже незадоволена, каже, син частіше скаржиться на втому, але навіть пилосос у руки не бере, не кажучи вже про роботу. Ми домовилися: все, досить. Час закручувати кран. Ніяких продуктів на тиждень, ніяких підгузків за наші гроші. Лише мінімум — і більше нічого.
Може, це й звучить жорстоко. Так, це наші діти. Але хіба любов — це безкінечне потурання? Хіба справжня турбота — це дозволяти їм деградувати? Вони самі повинні зрозуміти, що родина — це праця, а не відпустка на невизначений термін.
Якщо їх зараз не струсонути, через рік вони опиняться у ще гіршому становищі. Він так і буде чекати ідеальної пропозиції, а вона — твердити, що «все правильно». Тільки житимуть вони вже не на своїй шиї, а на нашій. І жодного сорому.
А ще — який приклад вони подають онуку? Хіба так можна?
