– Що це має означати? – Борис розмахував заповітом перед носом нотаріуса. – Харківська квартира – зятю, котедж під Києвом – зятю, авто – зятю! А мені що? Я ж син, рідний син!
– Борис Олеговичу, заспокойтеся, будь ласка, – нотаріус поправила окуляри, дивлячись суворо на розлюченого чоловіка. – Ваш батько мав повне право розподіляти майно на свій розсуд.
– Та це ж несправедливо! – голос Бориса перейшов у виск. – Олесь одружився з моєю сестрою лише п’ять років тому, а отримав більше за мене! Де тут правда?
Олесь сидів у кутку кабінету, стиснувши кулаки. Обличчя його було бліде, а очі червоні від недосипання. Він мовчав, але було видно, що ця сцена давила його не менше.
– Борис, годі кричати, – тихо, але рішуче сказала Соломія, сестра Бориса й дружина Олеся. – Тато знав, що робить.
– Та ти замовчи! – огризнувся брат. – Твій чоловік, мабуть, вплинув на нього, коли тато хворів!
Олесь різко підвівся.
– Повтори ще раз, – у його голосі прозвучала загроза.
– Повторю! – Борис повернувся до зятя. – Ти використав слабкість старого! Прикидався турботливим, а сам віртуозно підлаштувався під спадщину!
– Борисе! – Соломія схопилася з місця. – Як ти смієш! Олесь доглядав за татом день і ніч у лікарні. А ти де був? Де був рідний син?
– Я працював! У мене своя родина, діти! Не можу ж я все кидати та прибирати за ним!
– А Олесь міг? – Соломія підійшла до брата. – У нього що, немає родини? Роботи? Він відпустки витрачав, лікарняні брав, ночами не спав!
Нотаріус зневажливо зітхнула і постукала ручкою по столу.
– Шановні спадкоємці, прошу вас з’ясовувати стосунки за межами мого кабінету. Заповіт складений у відповідності до закону, засвідчений належним чином. Олег Петрович був при здоровому глузді й твердій пам’яті. Є медичні довідки, що це підтверджують.
Борис схопив зі столу копію заповіту й перечитав ще раз.
– Трьохкімнатна квартира у центрі Києва – Олесю Ярославовичу Лисенку. Котедж під Вишневим – Олесю Ярославовичу Лисенку. Автомобіль «Фольксваген» – Олесю Ярославовичу Лисенку. – Його голос тремтів від лютості. – А Борису Олеговичу Левченку – гараж і садовий інструмент. Інструмент! Лопати й граблі!
– І ще п’ятсот тисяч гривень, – додала нотаріус. – Не забувайте про це.
– П’ятсот тисяч! – Борис гірко розсміявся. – За квартиру сьогодні вісім мільйонів просять, котедж ще три, машина майже нова. А мені – п’ятсот тисяч! Як милостиню!
Олесь не витримав і проговорив:
– Борисе, я нічого не просив у Олега Петровича. Більше того, коли він сказав, що хоче змінити заповіт, я його відмовляв. Казав, що все має дістатися дітям.
– О, звісно, відмовляв! – Борис саркастично хмикнув. – Я ж тобі вірю!
– А тато що відповів? – запитала Соломія чоловіка.
Олесь важко зітхнув.
– Він сказав: «Олесю, мій син кровний, але ти став мені ближчим. Борис з’являється, лише коли гроші потрібні. А ти просто приходиш, допомагаєш». Це його слова, а не мої.
Борис поблід.
– Він цього не говорив.
– Говорив, – підтвердила Соломія. – Я сама чула. Тато болісно переживав, що ти так рідко приїжджаєш.
– У мене спраБорис замовк, і в ту мить зрозумів, що гнів його був марним – батько дав кожному те, що вони справді заслужили.
