На старості років стала нікому непотрібна,- жаліється сусідці Олена Петрівна. Думала, що на пенсії буду віку доживати у колі дітей та онуків, але не так сталося, як гадалося…
Ми з чоловіком Борисом виростили двох дітей. Дочку Людмилу та сина Євгена. Нашого сина рано не стало. У 18 років нашого хлопчика забрав рак. Дочка Міла вийшла заміж, народила трьох синів, і живе окремо.
Мого Бориса не стало 10 років тому. Тому я залишилася жити сама у нашому будинку. Обробляла город, тримала господарство…Роки брали своє, тому я запропонувала старшому онукові мене доглядати, а натомість я перепишу на нього будинок. Віктор погодився…Хлопцю хотілося гулянок та веселощів. В моєму будинку почалися нетверезі гулянки, по господарству Вітя теж нічого не хотів допомагати. А одного дня запропонував продати нашу хату, мене відправити жити на квартиру до дочки, ну а він на отримані гроші відкриє свою справу.
Я категорично відмовилася…Вітя поїхав працювати у Київ, а я залишилася сама. Самопочуття моє погіршилося, тому я запропонувала середньому онуку Денису мене доглядати. Він погодився, я переоформила хату, землю та паї на нього. І стали ми жити по-новому. Денис незабаром одружився на милій, спокійній Марині. У них народилася донечка Софійка. Спочатку, поки Марина була в декреті мені допомагала, прала мої речі, готувала їжу, приносила тарілки в мою кімнату, бо до того часу я вже не мала сили ходити далеко. Денис почав їздити на заробітки, його не бувало по 5-6 місяців вдома. Ну а Марина з дитиною жила в цей час зі мною. Біля хати завжди є робота. Дрова рубати, траву косити, города обробляти…Все сама, бо мого зятя не можна було прикликати допомогти нам по господарству, поки його сина нема. Вони з моєю дочкою Мілою жили в своє задоволення. Син ставав на сторону батьків. З Мариною у нього почалися сварки.
Молода жінка просто втомилася від такого життя. Взимку ми всі перехворіли на той вірус з Китаю. В мене почалися проблеми з ногами. Я повністю злягла. Потрібно було купляти підгузники. Мене мити, пеленати…
Окільки хата наша, ми тут живемо, мою маму не чіпай, а сама доглядай за бабусею,-сказав мій онук Марині.
Ну а сам знову поїхав закордон. Ось так і розривалася перший місяць Марина між роботою, дитячим садочком, домашнім господарством і мною.
Дочка приходила на годинку декілька разів на тиждень, сідала біля мого ліжка, розказувала останні новини, чекала, поки Марина прибіжить з роботи, і мене передягне…Ось тоді почалися справжі проблеми.
Марина сказала, що втомилася, що не про таке життя мріяла, що вона хотіла жити з чоловіком і з дитиною, а не бути наймичкою та доглядальницею, для фактично чужої жінки. Денис і чути нічого не хотів, щоб йти жити на орендоване житло. Дуже багато грошей він вклав у цей будинок, щоб все лишати. Ну і матір йому було шкода, а жінки, як виявилося ні.
У мене стався інсульт. Після лікарні Міла запропонувала пожити у неї в квартирі. Я погодилася. Вона почала мене доглядати. А Денис з Мариною стали жити з донечкою в моєму будинку. Ідилія тривала недовго. Зять почав дорікати, що я живу в його квартирі, їм за його рахунок, хоч я і віддавала всю пенсію для них до копійки.
Я була змушена попроситися назад до Дениса з Мариною.
Хочу вмерти в своїй хаті, та й літо надворі. Мені потрібне свіже повітря.
Переїхала я знову у свою хату. Лежу, чекаю, коли Марина прийде мене передягне, дасть їсти. Денис став майже не сидіти вдома, відколи я приїхала. Невістці не допомагає. Марина лютує, каже, що не має сили мене піднімати, обробляти мої пролежні, і жити таким паскудним життям.
Вона втомилася…Десь я її розумію…Учора забрала дочку, і поїхала до батьків. На цьому все. Наймичкою в чужій хаті жити більше не буду,-сказала на прощання.
Я в молодості дурна була, все намагалася підлаштуватися, зберегти поганий мир, – каже Марина. – Чесно кажучи, виходило тільки гірше. Я себе заспокоювала, що це все ненадовго, що Денисова бабуся невічна, треба потерпіти. Але з кожним роком ставало все гірше, ти тут приймачка, тут твого нічого немає. А те що я всю зарплату витрачала на продукти, на одяг для дитини і комуналку, то це нічого? Це нікому нецікаво? Навіть якби я догледіла Олену Петрівну, не факт, що я б залишилася там жити. Страшно прожити таке життя, і на схилі років усвідомити, що ти витратила його на догоджання комусь…
От як мені бути? Не про таку старість я мріяла, коли діти були маленькими…
