У маленькому селі жила звичайна нічим не примітна українська родина. Батьки дбали про свої дітей та доводили до ладу будинок. Було у них два синочки. Народилися разом з різницею у декілька хвилин. Старший Іван та менший Василь. Мама й тато тішилися своїми дітьми та виховували їх. Коли хлопці вже переходили в старшу школу, у родині відбулося поповнення народилася дівчинка Алла. Мамина помічниця та татова гордість.
Сини росли розбишаками, вчитися не хотіли, батькові допомагали з неохотою. Чого не скажеш про дочку. Рано ранесенько прокинеться, всю роботу по дому переробить, щоб матері було легше. А потім біжить до тата на город допомагати.
Роки швидко збігли, діти виросли. Старші хлопчаки виїхали жити у місто. Там спершу навчалися в одному училищі, а потім ризикнули й наважилися відкрити власну справу. Гроші позичили у тата та пообіцяли, як тільки справи підуть вгору, повернути все до останньої копійки. Згодом обоє одружилися та завели власні родини.
Алла ж після шкоди вивчилася на швачку. Ще під час навчання закохалася у тракториста Миколу. На четвертому курсі зіграли весілля, та повернулися у рідне село. Купили свою хатину та почали обживатися. Завели домашнє господарство, працювали на землі. Жили не в багатстві, але головне, що в коханні та взаєморозумінні.
Батьки теж були щасливі знати, що у їх дітей все було добре. Та недовго тривало їх щастя. Біда прийшла раптово. Померла мама. Для тата це була сильна втрата, важко було пережити смерть коханої дружини. Від пережитого у нього трапився інсульт, після якого старенький зліг. Старші сини поспівчували сестрі, після чого розвернулися та поїхали до свого звичного життя. Правда пообіцяли висилати кошти та в разі чого приїздити довідуватися.
Алла з Миколою самі доглядали за батьком. Донька бігала до нього тричі на день. То їсти принесе, то переодягне, в хаті поприбирає. Потім додому біжить всіх нагодувати, покупати та за господарством приглянути. За день втомлювалася страшенно, але ніколи не скаржилася. Для неї головне – тато живий, решта неважливо. Допомоги від братів так і не діждалася, вони жодного разу не приїхали навістити батька.
Часом старенький запитував у дочки, де ж хлопці, чого не приїдуть. Вона не знала, що й відповідати, аби не ранити й без того хворе татове серце. «На роботі, батьку, не відпускають. Та вони обов’язково приїдуть навідати тебе, вони ж обіцяли» – заспокоювала донька хворого тата.
Не діждався старенький Івана та Василя, помер на руках дочки. Не приїхала й вони навіть на похорон. Й ні копійки не дали на витрати. Все Алла з Миколою робили власним коштом. Добре, хоч небайдужі люди допомогли.
З’явилися старші брати у селі аж через пів року після смерті батька. Та не для того, щоб провідати сестру, спадщину оформити. Виявляється, заповіт покійний зробив на старших синів. Вони виставили будинок на продаж, а Аллі навіть не подякували за те, що доглядала хворого тата.
