День 15 березня
Ранок у мене, у Касії Андріївни, завжди починається однаково: чайник на плиту, пару ложок запашної дрібнолистової заварки у пузатий фаянсовий чайник він ще з тих часів, коли мої діти були малі, і здавалося життя попереду. Поки вода закипає, я вмикаю радіо на кухні і слухаю новини, навіть не вслухаючись ці голоси давно вже мені ближчі за обличчя знайомих.
Над кухонним столом годинник із жовтими стрілками справний, як і раніше. А ось мій старенький дротовий телефон під ним дзвонить усе рідше. Колись він гудів вечорами, коли сусідки телефонували поговорити про серіал чи тиск. Тепер вони то хворіють, то переїжджають у Київ чи Львів до дітей, а бува і зовсім уже не подзвонять. Телефон важкий, з великою слухавкою, яку так приємно тримати в руці. Я іноді зупиняюсь біля нього й гладжу чи ще живе він.
Діти дзвонять вже давно з мобільних. Точніше, я знаю, що вони спілкуються у своїх смартфонах бо під час візитів не випускають телефонів з рук. Син, навіть говорячи зі мною, замовкає й утикається в екран: «Секундочку», каже, і шалено стукає по ньому пальцем. Внучка Соломійка, худенька, з довгою косою, взагалі не розлучається з телефоном у ній там весь світ: друзі, музика, навчання, смішні картинки. Усі там.
У мене ж кнопковий мобільний, купили колись, як я вперше потрапила до лікарні.
«Мамо, щоб ми могли тобі зателефонувати будь-коли», тоді сказав Володимир.
Телефон синього кольору лежить у шкіряному чохлі в коридорі. Завжди забуваю його заряджати. Часто він ховається в сумці, поміж хустками та чеками з «Сільпо». Дзвонить рідко, і коли дзвонить я часом не встигаю натиснути зелену слухавку, нервую й сама себе сварю за повільність.
Саме цього дня мені виповнилося сімдесят пять. Дивна цифра. Відчуваю ж себе молодшою років на десять, а, може, й пятнадцять Але паспорт не обдуриш. Ранок, як завжди: чай, радіо, коротка гімнастика для суглобів, яку показала лікарка у поліклініці. Дістала з холодильника салат, пекла пиріг напередодні. Діти обіцяли приїхати на другу.
Дивно день народження тепер обговорюють не телефоном, а в якомусь «чаті». Син якось сказав:
Ми все у сімейному чаті вирішуємо з Наталкою, потім покажу тобі.
Так і не показав. Для мене слово «чат» щось із далекої чужої реальності, де всі спілкуються через мініатюрні віконце.
На другу вони завітали: першим у коридор увірвався онук Ярема з рюкзаком та навушниками, за ним тиха Соломія вже дівчина, потім син із невісткою Наталкою, обвішані пакетами, як лелеки з вузликами. У квартирі стало тісно й гамірно. Пахло солодким з кондитерської, парфумами Наталки і чимось новим, незбагненним і молодим.
Мамо, з іменинами, Володимир обійняв мене міцно, поспіхом, наче кудись спішив далі.
Подарунки склали на стіл, квіти у вазу, Соломія одразу питає: «Який пароль від вай-фа?». Син із легким зітханням дістає папірець і диктує набір літер і цифр, від якого в голові дзвенить.
Бабусю, а чому ти не в чаті? питає Ярема, знімаючи кросівки. У нас там усе життя.
Який ще чат? відмахуюсь, насипаючи йому пирога, мені мого телефона досить.
Мамо, ми, власне, тому й Наталка кидає погляд на чоловіка. Готували тобі сюрприз.
Володимир виймає акуратну коробочку, білу, з срібним малюнком. Я вже наперед відчуваю тривогу. Усе зрозуміла.
Це смартфон, ніби діагноз, каже син. Цілком нормальний, простий, але сучасний. Камера, інтернет усе є.
Нащо ж мені, діти? питаю байдужим тоном, хоч у серці щось стискається.
Будемо з тобою бачитися по відео, каже Наталка з усмішкою. Сімейний чат, фотографії, новини. І до лікаря легко записатись, квитанції перевірити. Казала ж, що у поліклініці черги.
Я і так впораюся почала було, але син уже зітхає.
Мамо, нам буде спокійніше. Все, що потрібно напишеш миттєво. І не будеш шукати той кнопковий, думати, де зелена слухавка.
Він посміхається лагідно. Але мені болить: «Де зелена слухавка». Наче я вже нічого не можу.
Гаразд, тихо кажу, дивлячись на коробочку, якщо вам важливо.
Розпаковували разом так, як колись розгортали подарунки для дітей. Тільки тепер діти вже дорослі, а я ніби школярка. Витягли чорний тонкий прямокутник. Він холодний, слизький, жодної кнопки.
Тут усе через дотик, пояснює Ярема. Погладь пальцем і оживе.
Він проводить і екран вибухає кольоровими значками. Я здригнулась здається, ця річ зараз щось вимагатиме: паролі, логіни
Не бійся, каже Соломія мяко. Ми все налаштуємо разом. До того, ти нічого не тисни
Оті слова болючіші за все. «Не тисни сама». Як малій, яка може щось розбити.
Після обіду всі зібралися у кімнаті. Син сів поруч на диван, поклав смартфон мені на коліна.
Дивись: ця кнопка вмикання. Тиснеш і тримаєш, ось так. Бачиш екран, малюнок, тепер пальцем ковзай. От.
Темп шалено швидкий, все плутається: кнопка, заставка, блок Я прошу:
Повільніше. Я забуду.
Призвичаїшся, ось побачиш, махає рукою.
Я киваю, хоч знаю: потрібно час. Треба сприйняти, що світ він вже тут, у цьому прямокутнику, і хочеш не хочеш, мусиш туди пролізти.
До вечора син і Наталка вже внесли всі номери: дітей, внуків, сусідки Галини Іванівни і навіть дільничної лікарки. Поставили месенджер, оформили для мене акаунт, додали у сімейний чат. Великий шрифт, як я просила щоб не мружитись.
Ось, показує, тут наш чат. Хочу щось написати натискаю. Бачиш?
Син друкує, на екрані зявляється його повідомлення, слідом від Наталки: «Ура, мама з нами!». Від Соломії купа кольорових смайлів.
А мені як? питаю. Де писати?
Тиснеш сюди, син чітко показує. Вискакує клавіатуру, набираєш. Або натискаєш мікрофон і говориш.
Я спробувала. Пальці тремтять. Замість «дякую» друкую якесь «дцикую». Син сміється, Наталка теж. Соломія надсилає ще смайлів.
Не переймайся, лагідно каже син, помітивши, що мені ніяково. Звикнеш, усі помиляються спершу.
Я усміхаюся, але всередині сором. Наче простий екзамен провалила
Вечір. У квартирі затишок. Залишились недоїдений пиріг, вазон із гвоздиками та біла коробка від смартфона. Сам пристрій під рукою, екраном вниз. Я перевернула його. Екран чорний. Натиснула кнопку, як вчив син. Мяке світло. На заставці наше сімейне фото з минулорічного Святого вечора. Я збоку, в синій сукні, із зосередженим виразом, ніби питаю себе: «Я ще тут?».
Проводжу пальцем як вчили. Іконки. Телефон, повідомлення, камера. Пригадую: син казав «нічого зайвого». Але як визначити, що зайве?
Обережно кладу смартфон назад і йду мити посуд. Хай звикає до квартири.
Наступного ранку встаю раніше, ніж завжди. Поглядаю на новенький телефон лежить, ніби чужий. Учорашній страх відступив. Це ж річ, її можна опанувати. Колись я й мікрохвильовки боялася, а тепер нічого.
Чай, сніданок. Сідаю за стіл, підсовую до себе смартфон, вмикаю. Долоня волога. Знову фото сімї. Провела пальцем. Побачила значки. Знайшла зелений телефончик хоч щось знайоме і натиснула.
Зявились імена: Володимир, Наталка, Соломія, Ярема, Галина Іванівна. Вибрала сина. Натиснула. Телефон завібрував, на екрані хвилі. Приклала до вуха.
Алло! голос сина, трохи здивований. Мамо? Усе добре?
Так, все добре, кажу, відчуваючи якусь гордість. Просто хотіла перевірити. Вдалося.
От бачиш! Молодець. Але краще через вайбер дзвони, так дешевше.
А як це? розгубилась.
Потім покажу, я зараз на роботі.
Відкладаю трубку (натиснула червону). Серце бється наче після швидкого підйому сходами, але на душі тепло. Сама подзвонила. Не питала ні в кого.
За пару годин отримую перше повідомлення у сімейному чаті. Смартфон делікатно пискнув, екран засвітився. «Соломія: Бабусю, як ти?». Під ним блимає поле для відповіді.
Довго дивлюся на нього. Нарешті натискаю. Зявляється клавіатура. Букви маленькі, але видно. Пишу повільно. «В» не туди, «с». Стерла. Знову. Нарешті: «Все добре. Пю чай». У слові «добре» помилка, але хай вже. Натиснула «відправити».
У чаті моє повідомлення. Відповідь: «Вау! Ти сама написала?» І сердечко.
Зловила себе на усмішці. Сама написала. Там, де завжди були лише чужі слова.
Увечері прийшла сусідка Галина Іванівна, принесла банку малинового варення.
Ну що, чула, діти тобі той ну, модний телефон подарували, сміється на порозі.
Смартфон, виправляю. Смішне це слово, аж надто молодіжне, але з задоволенням його вимовляю.
Ну і як він? Не гризе?
Поки тільки пікає, зітхаю. Там усе інакше. Кнопок нема.
Мій онук теж вмовляє. Каже, такі часи без нього ніяк. А я думаю, вже пізно. Їм інтернет, а мені вже й так добре.
«Пізно» боляче зачепило. І я так думала. Але ж ось лежить у моїй кімнаті річ, яка ніби нашіптує: ще не пізно. Можна спробувати.
За кілька днів син телефонує: записав мене до сімейної лікарки через інтернет.
Як це через інтернет?
Через «Дію», мамо. Там все просто. У тебе логін і пароль на листочку, під телефоном у шухлядці.
Відкрила шухлядку. Там акуратно складений аркуш із буквами й цифрами. Взяла його, як рецепт лікаря: наче й зрозуміло, а як застосувати невідомо.
Наступного дня зібралася з силами. Увімкнула смартфон, знайшла значок браузеру. Набрала адресу, переписуючи з аркуша, кожну букву з напругою. Двічі помилилась і стерла. Нарешті сайт відкрився. Синьо-біла сторінка, якісь кнопки.
Введіть логін, читаю. Пароль
Логін ще якось ввела. З паролем складніше: і букви, і цифри з перемикачем на екранній клавіатурі. Не туди натиснула все стерлося й почала нервуватись.
Після кількох спроб кинула телефон і підняла слухавку стаціонарного. Подзвонила Володимиру.
Не виходить. Ваші паролі знущання!
Мамо, не сердься, він лагідний. Я приїду ввечері, покажу ще раз.
Ти постійно показуєш, а потім їдеш і я знов одна з цим усім.
Пауза.
Розумію, тихо, Давай, приїду з Яремою він тебе навчить. Він краще розбирається.
Погодилась. Але серце важке: без них як без рук. Утруднює, що треба просити.
Увечері Ярема прийшов, сів поруч, поправив окуляри.
Давай, бабусю, показуй, що саме заплутало.
Я відкрила сайт, розповіла.
Тут усе складно. Слова, кнопки. Я боюся натиснути не туди щось зламається.
Тут нема чого ламати, сміється. Вийдеш із акаунту, і все. Повернемо назад.
Показав повільно: як знайти запис до лікаря, як перемкнути мову, як подивитися призначення.
Ось тут твій запис. Якщо щось натискаєш, скасовуєш. Якщо помилишся знову записуємось.
Киваю. Для нього не страшно, а для мене кожна дія як іспит.
Після його відходу довго сиділа зі смартфоном. Здавалось, він перевіряє мене на міцність щосекунди: то логіном, то паролем, то якоюсь «помилкою зєднання». Колись усе було просто набрав номер, поговорив, домовився а тепер, крім дзвінка, ще й розібратись із кнопками
Минув тиждень, і сталася пригода із записом до лікарки. Прокинулась з важкою головою, тиск скаче. Пригадала, що прийом післязавтра. Захотіла перевірити час. Увімкнула смартфон, зайшла на сайт, як вчив Ярема. Відкрила розділ із записами а там пусто.
Скролила туди-сюди нічого. Вчора точно нічого не чіпала Чи чіпала? Ввечері ж хотіла подивитися, як скасувати запис щоб знати на майбутнє. Може, випадково видалила?
В голові крутиться: без запису доведеться їхати у поліклініку, сидіти в черзі. Там душно, люди чхають, а мені недобре. Почала панікувати.
Спершу хотіла подзвонити синові, але згадала, що тиждень у нього завал. Уявила, як він зітхає: «Мама знов зі своїм телефоном». Від сорому вирішила сама.
Посиділа, подихала. Згадала Ярему, але він зайнятий пари. Не хочеться знову заспокоювати когось своїми технічними питаннями.
Взяла смартфон. Зайшла на сайт, у кабінет. Пальці тремтять, але тисну точно. Розділ запису порожній. Натискаю «Записатися». Зявляється перелік лікарів, обираю терапевта, перша вільна дата через три дні. Вибираю, підтверджую. Екран думає і пише: «Ви успішно записані». Моя фамілія, дата, час. Перечитую двічі.
Вдих-перевірка мені вдалося самій! Без сина, без онука.
Ще для впевненості: відкрила вайбер, знайшла чат з дільничною лікаркою (син додавав у контакти). Зібралася з думками натиснула мікрофон.
Доброго дня, це Кася Андріївна. В мене з тиском не дуже. Я записалась до вас через сайт на післязавтра, на ранок. Якщо зможете подивіться, будь ласка.
Відправила. За кілька хвилин відповідь: «Добре, бачу вас у системі. Якщо буде гірше телефонуйте відразу».
Трохи відпустило. Запис є, лікарка знає. І все це я, сама
Увечері написала у чат: «Записалась до лікаря сама. Через інтернет». Помилилась у слові, але не виправляла. Головне сенс.
Першою відповіла Соломія: «Вау! Бабусю, ти краща за мене». Далі Наталка: «Мамо, пишаюся тобою». І вже останнім син: «Я ж казав, що всі зможеш».
Читаю ці повідомлення і щось у душі прояснюється. Не те, щоб я вже стала частиною їхніх швидких переписок, але між мною і ними є тепер ще одна нитка, тонка, але міцна.
Після візиту до лікарки, який минув добре, вирішила навчитись ще чогось. Соломія розказувала, що вони з подружками пересилають фото їжі, котів та всяку дрібницю. Мене це смішило, навіть трохи дивувало але й трохи заздрила: у них своє життя, а в мене лише радіо і вікно у двір.
Якось вранці, коли сонце заливало підвіконня, а на ньому зеленіли баночки з розсадою, взяла смартфон, відкрила камеру. На екрані моя кухня у віконці. Підсунула телефон до розсади, натиснула кружечок тихий клац.
Фото вийшло трохи розмите, але загалом пристойне: зелені паростки, сонячна смуга на столі. Дивилася на знімок довго, і подумала: ці крихітні паростки дуже схожі на мене поруч з цим телефоном пробиваються до світла, хоч і тяжко у ґрунті.
Відкрила сімейний чат, прикріпила фото. Довго думала, що написати. Нарешті: «Мої помідори ростуть». Відправила.
Відповіді не забарились. Соломія фото своєї кімнати, заваленої книжками. Наталка тарілку з салатом: «Вчуся у вас». Син селфі з офісу: «У мами помідори, у мене звіти. В кого краще?»
Я сміялась голосно. Кухня вже не така самотня: за столом, з різних міст, немов сиділи всі разом.
Звісно, бували курйози. Якось надіслала голосове у загальний чат, хотіла просто потренуватися на записі чутно, як бурчу на телевізор, коментую новини. Всі сміялись: «Бабусю, ти як ведуча». Було соромно, а потім теж розсміялась. Ну і що живий голос.
Бувало, плутала чати, замість особистого повідомлення писала у спільний. Якось так спитала у всіх одразу, як стерти фото. У відповідь інструкція від Яреми, «я сама не знаю» від Соломії, смішний стікер від Наталки: «Мамо, ви у нас прогрес!»
Кнопки все ще плутаю, оновлення нервують. «Оновити систему» лякає: раптом поміняють усе те, до чого тільки звикла.
З часом стало легше. Я навчилась шукати розклад автобусів, дивитись погоду сама, а не чекати прогнозу на радіо. Однаковий, зрештою, рецепт пирога, як готувала мама, знайшла в мережі. Сльози на очах, коли побачила знайомий перелік продуктів. Фотографувала і в чат: «Пригадала, як готувала бабуся». У відповідь сердечка, вигуки, прохання надіслати сам рецепт. Я сфотографувала свій потріпаний листочок із записаними пропорціями і відправила їм.
У якийсь момент помітила: рідше дивлюсь на дротовий телефон. Він той самий, але вже не єдиний місток у світ. Тепер у мене є ще один невидимий, але міцний дріт.
Того вечора, коли у вікнах навпроти поволі зявлялись вогники, я сиділа з телефоном і перечитувала чат. Там фото з роботи сина, селфі Соломії з подругами, жарти Яреми, побутові повідомлення Наталки. А ще мої рідкісні, вже не такі боязкі відповіді: фотографія помідорів, голосове з рецептом, запитання про нові ліки.
Раптом зрозуміла: я вже не просто спостерігач. Так, я не завжди розумію, що вони пишуть. Не знаю, як користуватись цими кумедними смайликами. Але мої слова читають. Відповідають мені. Мої фотографії «лайкають», як каже Соломія.
Телефон злегка пискнув: нове повідомлення. Від Соломії: «Бабусю, завтра контрольна з алгебри. Можна я подзвоню і розкажу?»
Усміхаюсь. Пишу повільно, стараючись не робити помилок: «Звони. Я завжди вислухаю». Відправила.
Поклала смартфон біля чашки чаю. У кімнаті тихо, але ця тиша вже не пуста. Десь там, за стінами, мене чекають дзвінки й повідомлення. Я не стала частиною всієї їхньої «двіжухи», як казав Ярема, але знайшла свій куточок у новому світі екранів.
Допила чай, погасила світло на кухні, йдучи окинула поглядом телефон. Маленький чорний прямокутник спокійно лежить, як рідний. Я знаю: якщо захочу, завжди зможу доторкнутися і бути на звязку.
І цього мені зараз достатньо.
