**Щоденник Івана Сергійовича**
„Здається, я вже не той,“ — промовила Оксана, мішаючи олів’є.
„Що ти? Як це?“ — здивувався Тарас.
„А ось… Навіть Сашко не зміг підняти, щоб зірочку на ялину водрузити. А раніше… — Оксана зітхнула.
„Татусь мій ще як огірочок! Може, просто втомився,“ — заперечив Тарас.
„Ні, роки ж не жартують. Ти тепер раз на тиждень їздитимеш до батьків за продуктами, і годі сперечатися,“ — Оксана поправила косичку й взяла миску з салатом. — Ходімо до столу.“
Іван Сергійович усе чув. Зупинився біля ванної, щоб увімкнути світло, і ненароком підхопив розмову сина з невісткою.
Перед Новими роками у родині Шевченків була звичка: усі збиралися в батьківській хаті на свято, разом зустрічали наймиліше зимове свято. І цього року не було винятку. Старший син із родиною приїхав першим. Невістка допомагала накривати, а онуки у вітальні весело оздоблювали ялинку.
Іван Сергійович пустив воду й сів на край ванни:
„Право, Оксана має рацію. Як тільки вийшов на пенсію, відразу відчув себе зайвим. Потім — наче з гірки понісся. Лінь оповила, ніщо не радує, аж сумно.“
— Іване Сергійовичу, у вас все гаразд? — тихо спитала Оксана, підійшовши до дверей.
— Так-так, зараз вийду, — відповів він.
За дверима стояв малий Олежко і припіднімався на носочки.
— Заходь, заходь! — Дід пропустив онука.
За столом Іван Сергійович сумнівся ще більше. Піднімав чарку механічно, коли тостували, лише ковтаючи по кілька ковтків.
— Тату, чого ти такий похмурий? Свято ж, треба веселитися! Чи може, нездужаєш? — спитав Тарас, коли збиралися йти. У коридорі стояли, Оксана підштовхувала чоловіка до розмови.
— Усе добре, сину. Привози онуків на канікули. Чи не плануєте кудись поїхати? — мляво посміхнувся батько.
— У нас же ремонт, Іване Сергійовичу. До того ж, вам теж треба відпочити. Дітей відвеземо до моїх батьків, так домовилися, — втрутилася Оксана.
— Ну, добре. Коли домовилися, то хай собі поняньчаться, — похитав головою батько.
Оксана щось шепнула Тарасові.
— До неділі заїду, привезу продуктів, — сказав син і вийшов.
Мати розвела руками:
— Які продукти, сину? Магазин під носом, а в мене овочів повно! Якщо що, батько сходить.
— Навіщо, Маріє Павлівно? Тарас усе привезе. Не треба на п’ятий поверх без ліфта тягти. Відпочивайте краще, — наполягала Оксана.
Коли родина пішла, мати ще довго воркотіла:
— Оце ще! Онуків не дає, до магазину не пускає… Що вона знову видумала?
— Оксана ж добра, Маріє, піклується про нас, не займай голову, — промовив Іван Сергійович.
— Та ми ж не старі діди, щоб про нас так дбали. Ніби вже списали. І онуків не дають.
— Привезуть, привезуть. Ти ж чула — до її батьків цього разу.
Мати замовкла.
„А може, і дарма я так до Оксани? Вона найбільше турбується, часто приходить, завжди з добрим словом. А друга невістка тільки на обіди з’являється, щоб соління забрати. Ну а зятек взагалі мовчить.“
— Чого ти, Іване, такий задуманий? — звернулася до чоловіка Марія Павлівна.
— Втомився трохи, — відмахнувся він.
— А, ну тоді відпочивай. Я тобі телевізор увімкну, — сказала дружина і пішла на кухню складати вимитий посуд.
Іван Сергійович лежав на дивані й думав, думав, думав.
„Ось зараз не вийшло з Олежком зірку на ялину поставити. А влітку на дачу приїде — як я його підніматиму, щоб яблуко зірвати? Він же такий малий. Сила кудись пішла.“
Тоді й вирішив Іван Сергійович: до ліка треба себе в норму привести. Не щоб як у двадцятирічного, але щоб старшого онука підняти без кволості.
І пішло. Щодня почав багато ходити — для початку. Знайшов під ліжком гантелі, старі, за пилом. Почав піднімати — навіть сподобалося. Потім і до турніка добрався, поряд із пацанвами підтягувався.
Сила поступово поверталася. До літа він почував себе так, що на дачі розібрав завали з мотлоху й зробив дітям ігровий майданчик. Щоб усім було весело.
У серпні, коли сливи дозріли, Тарас привіз онуків на дачу. Маленький Сашко аж підскочив від радості, побачивши майданчик. І Олежко оцінив. Цілий день дідусь із ними бігав: то в саду грав, то на річку водив, то пісочні фортеці будував.
А наступного дня Олежко підійшов до сливи й попросив:
— Діду, а дай он ту сливу!
— Та бери сам, Олежку! — Іван Сергійович радісно підхопив онука й підняв догори.
Олежко зірвав аж три сливи.
— А я теж хочу! — захлопала в долоні маленька Катруся.
— І тебе підніму! — дідусь сміявся, опускаючи хлопчика і легко беручи на руки внучку. — Дідусь у вас ще той огірочок!
Не втрачайтеІван Сергійович глянув на онуків, які сміялись на його руках, і зрозумів, що щастя — це не про молодість чи сили, а про те, щоб бути потрібним тим, кого любиш.
