Це вже зараз я можу більш-менш спокійно говорити про цю свою життєву ситуацію. Та й стільки років минуло, а серце і надалі кров’ю обливається.
Чотири роки тому я поховала свого молодшого синочка. Він був справжнім промінчиком сонця у нашому житті, тільки сяяв зовсім не довго.
У віці трьох з половиною років у Андрійка погіршилося самопочуття. Ми одразу ж звернулися до лікаря. Консультація в одного, другого, третього … десятого фахівця і нарешті ми хоч щось зрозуміли.
Наш синочок Андрійко захворів на досить рідкісну та важко виліковну хворобу. Хоча ми одразу ж почали боротися з недугою – перемогти недугу не вдалося.
Майже два роки ми провели по лікарняних палатах. Їздили на лікування в Ізраїль, але все було марно.
Так ось, наша золота дитина, мабуть, розуміла що його час лічений. Саме тому одного вечора Андрійко сказав, що хоче зі мною серйозно поговорити.
Дитині всього шість років, то ж розмови у нас були вже не дуже дитячими. Хоча я спершу не звернула уваги на всю глибину його погляду.
Андрійко обійняв мене своїми крихітними ручками і попросив виконати його основне бажання. Дитина хотіла поділитися своїми органами з іншими дітьми, якщо помре.
В сусідній палаті лежала дівчинка, у якої відмовили нирки – то ж наш син попросив, щоб його нирки допомогли Анічці, якщо він помре.
Так само син попросив мене, щоб ми допомогли і іншим діткам, якщо буде потреба у якомусь його органі.
Так, ніщо не виглядало на те, що це була наша остання розмова. Але серед ночі Андрійкові раптово стало погано, лікарі не змогли допомогти моїй дитині. Однак мій син допоміг іншим діткам.
