Моя історія сталася зі мною в той час, коли я навчалася в інституті. Мені виповнилося дев’ятнадцять років, коли моя шістнадцятирічна сестра повідомила, що вагітна. Якраз кінець навчального року. Як мама не помітила, що Настя розповніла. Мама говорила, що помітила, але думала, що дочка росте, тому й повніє. А виявилося на той час, що в неї шість місяців вагітності.
Від якого хлопця дитя, зізнаватися не захотіла. Говорила, що його немає, виїхав разом із родиною, коли його мама дізналася про вагітність Насті. Ось так, а рідна мама про те дізналася останньою.
Щоб не псувати Насті атестат, вирішили відправити її до тітки. Мама умовила мене взяти опіку над племінником, коли він народиться. Адже не повідомляти всім, що то дитина Насті. Тим паче, що сестра ніяк не реагує на майбутнє материнство. Говорила, що не бажає няньчитися з дитиною. Так що після пологів, коли народився хлопчик Антон, опіку над дитиною взяла я, а Настя пішла в школу, неначе нічого не трапилося.
Ми з мамою удвох стали няньчитися з Антоном. Вдень я в інституті, мама з онуком. А вечір і ніч діставалися мені. Бували такі дні, коли я засинала на лекції, тому що в ті ночі хлопчик особливо неспокійно себе вів. Та всі труднощі залишилися позаду. Настя ніяк не реагувала на сина. Інколи навіть підходити до нього не хотіла, все ми з мамою.
Після закінчення школи, Настя поїхала вчитися в інше місто, щоб нічого не нагадувало їй за її бурхливу юність. Антон називав мене мамою, а я всім серцем любила мого хлопчика. Я навіть не згадувала, що не сама народила його.
Час лине, в мене хороша робота, Антон пішов у перший клас. Мама живе з нами. Ось тільки на особистому фронті в мене затишшя. Чоловіки є і запрошують на побачення, але коли дізнаються, що в мене є син, зникають з поля зору. Та я особливо і не переймаюся. В мене є чоловік, такий маленький, і такий рідний.
Антону ми розповіли хто його біологічна мама. Так зробили тому, що є люди, які знають правду. Тому щоб не зробили нам «послугу». Настя до нас не приїжджала, а минуло вже десять років від народження Антона.
Та одного разу вона з’явилася на порозі нашої квартири. Вся така одягнена вишукано, на дорогій машині. Що вона шепотіла Антону, невідомо, але він збирався в дорогу, не помічаючи моїх сліз.
Ми з мамою залишилися удвох. У квартирі без синочка пустота. А вони з Настею не телефонують і не повідомляють де живуть.
Одна гарна новина з усього. Мій начальник запропонував мені вийти за нього заміж. Я погодилася.
І я не втрачаю надії, що Антон все ж таки згадає про те, хто піклувався про нього всі ці роки, хто любив і вкладав душу в нього i повернеться додому
