Мого сина звуть Назар. Якось він покинув свою дружину і ми з чоловіком довго не могли зрозуміти, у чому причина такого вчинку.
Виявилося, спочатку він почав ходити наліво. В той час як з Аліною у них вже була спільна дитина. А, коли дізналися про вагітність другою, той геть перестав приходити додому.
Як тільки невістка дізналась про ці походеньки, то почала наполягати на розлученні. Так вони й перестали існувати, як подружжя.
Назар залишив дітям квартиру і платив вчасно всі аліменти, але не більше. Не часто заходив у гості. Я ж у свою чергу розуміла, що все це вийшло дуже негідно. Тому вирішила виправити ситуацію.
Частіше і частіше почала провідувати діток і колишню невістку. З порожніми руками йти було не гоже, тож завжди купувала всілякі гостинці. Діти полюбили мене з перших днів і огортали мене теплом у відповідь на мою турботу. Аліна вийшла на роботу і я почала забирати діток зі школи, готувати їм обід і допомагати з уроками.
Аліна була вчителем української мови в школі і часто займалась з деякими учнями репетиторством. Тож зарплатня виходила непогана, та для того, щоб прогодувати двох діток, цього було недостатньо.
Я прекрасно це розуміла, тому допомагала грошима, як могла.
Було приємно, коли Аліна лояльно ставилась до мене і всім ділилась. А що найголовніше, не згадувала, що я матір зрадника.
Одного разу так трапилося, що я довго займалась уроками з дітьми і не помітила, коли почався дощ, а згодом і гроза. Можете уявити, як не хотілося іти в таку погоду додому. Тому я й попросила залишитися з ночівлею.
Аліна погодилася і постелила мені на розкладному дивані у кімнаті дітей.
Та я знала, що це буде занадто, тому сказала, що піду на кухню і там буду лежати на матраці. Відповідь мене ошелешила:
– Ні, там будемо спати я і мій чоловік.
Мене не задовольнила її відповідь. Та я не стала нічого розпитувати, бо це вже не моя справа. Як я змогла втримати язик за зубами, досі не знаю. Та мене обурило, що тепер діти можуть називати чужого дядька татом.
На наступний день мене мучила ця невирішеність, тому після вечері я вирішила зателефонувати їй:
– Мені здається, що ти не маєш права так вчиняти з дітками. Потрібно думати не тільки про себе, а й про них – почала я різким голосом.
– А, може, ви хочете сказати, що ваш син зробив дітей щасливими, коли пішов до іншої? Чи коли перестав бачитися з ними? – твердо відповіла Аліна
Я взагалі не знала, що мушу сказати далі. Тому просто закінчила розмову. Після цього не хотілося бачити її. Я зрозуміла, що ходити туди нема сенсу. Та от шкода внучат, бо їх я по-справжньому люблю.
Цікаво, що ви могли б мені порадити? Як би вчинили, якби зіткнулися з такою ситуацією?
