Мого чоловіка звуть Михайло. Познайомилися ми ще, коли подавали документи в університет. Однозначно, це було єдиним позитивним моментом тої величезної черги. З того часу ми разом. Часто гуляли, ходили в кафе перед парами.
На третьому курсі всі одногрупники почали масово шукати роботу. І ми вирішили, що пора. Тож взялися за цю справу і влаштувалися хто куди. Також довелося перевестися на заочну форму навчання.
Коли заробили трохи грошей, з’їхалися на спільно орендовану квартиру. Життя було прекрасним.
Вже на четвертому курсі я зробила тест на вагітність і побачила дві смужки. Щастю не було меж. Весілля вирішили не робити і зекономити гроші на майбутню дитинку. Та деякі рідні люди приходили на розпис, подарували подарунки.
Минуло декілька місяців після весілля. Скоро я повинна була народити. Кожен день проходив у приємній метушні перед пологовим. Аж ось одного дня моє серце похололо, коли я дізналася, що Міша не дихає. Сама я цьому не повірила. Тож подзвонила в швидку, аби вони розібралися і врятували мого коханого. Та, на жаль, його уже ніщо не могло врятувати. Я страждала довго і міцно.
Потім старші люди запевнили мене, що на місце мого чоловіка з’явилася ще одна жива істота, це мій синочок Андрійко. Пройшов рік, я досі не звиклася з думкою, що такої рідної для мене людини уже нема. Добре, що хоча б є син, заради якого я й живу.
З роками Андрій ставав все більш схожим на Михайла. Ми разом віримо, що тато спостерігає за нами з небес і оберігає від всього лихого.
Тож не забувайте подзвонити своїм близьким людям, допоки є можливість.
