Все своє життя я старалася вижити. І, на жаль, саме через постійне виживання я загартувала себе та змогла досягти щастя. Проте знаєте, щастя такою ціною дуже сумнівна штука.
З самого дитинства мої батьки були понадміру суворими. За кожну четвірку замість п’ятірки мене kap _али p еменем і cт авили на гречку, коли я необережно підбирала слова в розмові з батьками та тон.
Зараз я щасливо живу в Італії. В мене тут є чоловік та прекрасна донечка, яка народилася в нас від величезного світлого та чистого кохання. Чоловік прекрасно знає, про моє дитинство та відносини з батьками.
По-факту я втекла від батьків, адже вони вимагали, щоб я їх повністю забезпечувала, хоча їм тоді ще років з двадцять треба було до пенсії чекати. Я в них з’явилася, коли обом було по дев’ятнадцять років. А втекла з дому, коли мені виповнилося двадцять. Зараз я вже шість років, як не живу з батьками. Проте досі спілкуюся.
Вони досі працюють на хороших роботах. Але все одно раз в тиждень з дикими криками та скандалами, щоб я висилала їм гроші, або в ідеалі взагалі їх до себе забрала. Адже вони мої батьки і дали мені життя, а значить я зобов’язана їм до кінця життя.
Я пам’ятаю фразу матері: «Я тебе таку, невдячну народила, а тому ти цілком і повністю належиш мені і твоєму батьку! Ти маєш жити заради нас, щоб хоч трохи компенсувати те, що ми дали тобі життя і не залишили в пологовому!» Вона досі так вважає. Але хіба я винна, що вона залетіла у вісімнадцять років і народила мене в дев’ятнадцять?
Мій чоловік всяко підтримує мене і я ходжу до психолога. Все рідше беру слухавку від батьків. І знаєте, мені легше. Проте вони перестали кричати і коли я все таки беру слухавку – спокійно говорять і навіть деколи ніжно. Зараз вони хочуть, щоб я забрала їх до себе, бо їм там важко. Батька скоротили на роботі, а нову знайти важко.
Ви би чули, що я вислухала, коли відмовила… Вся їхня ніжність, весь спокій та адекватна поведінка зникли як дим на вітру. І вилізла знову на зовні їхня страшна та огидна натура.
А подруги кажуть, що я маю забрати батьків до себе. Бо ж це все таки батьки. Якось їхні докори мені, що яка я погана донька, що не хочу забрати батьків сюди в Італію, мене сильно допекли і я, на фразі «ну що вони тобі такого зробили?», подивилася на одну з подруг дуже порожнім поглядом. В мене потекла сльоза, без єдиної емоції. Я розвернулася до подруг спиною та підняла светр.
Вони мовчали. Довго мовчали, коли побачили мою спину, на якій назавжди залишилося нагадування про моє “щасливе” дитинство. А потім обійняли мене та плакали разом зі мною. І довго вибачалися. Всяко потім намагалися загладити свою провину, проте я на них зла не тримаю. Вони ж не знали як це. І що батьки можуть бути такими.
Я перестала спілкуватися з батьками. Мені байдуже, що з ними і як вони. Нічого окрім болю та відчую вони не дали мені. Я не знаю, що зараз з моїми батьками і не хочу знати.
Можливо хтось осудить мене, адже все таки це батьки і вони дали мені життя. Але це був їх вибір народжувати мене. І тим більше нормальні батьки не будуть таким чином ставиться до своєї дитини. То чому я маю їх любити та пробачати?
