Кожен ранок Марії Микитівни починався однаково. Рівно о шостій ранку вона вставала з ліжка і йшла на кухню. Випивала склянку води з лимоном (колись в журналі вичитала, що це корисно для організму), відкривала вікно в будь-який час року і включала на всю гучність стареньке радіо. Завжди станцію «Маяк». Старенька двоповерхова хрущовка починала тремтіти і скрипіти від цих гучних звуків. Сусіди прокидалися і починали гомоном – коли закінчиться цей безлад.
Ось і цієї неділі все було, як завжди. Микитівна включила радіо, відчинила вікно, взяла свою тростину і пошкандибала на лавочку під своїм вікном. Присіла, дістала цигарки і з задоволенням затягнулася. З балкона другого поверху висунулася заспана Маргарита Петрівна. Скандальна жінка 60+ років.
ura.news
– Микитівна! Ну скільки можна? У неділю хоча б ми можемо поспати досхочу? – бризкаючи слиною заволала вона.
-І тобі доброго ранку! – посміхаючись відповіла Микитівна.
-Коли все це скінчиться? – пробубоніла собі під ніс Петрівна і зникла в квартирі.
-Здорова була, Микитівна! – це двірничка підійшла.
-Здоровіших бачили, Макарівна, – відповіла стара. – Ти метеш? Ось і мети. Я твоєї компанії не потребую.
-Ох, і злюща ти, Микитівна! Чого ж ти отрутою бризкаєш з ранку? Дивись, який ранок гарний! – беззлобно відповіла двірничка. – Ти б радіо приглушила. Вуха в’януть.
-Іди собі, працюй. Мені нормально. Глуха я, – відмахнулася Микитівна.
З сусідського вікна виглянув Михайлович, колишній шахтар, а нині пенсіонер під шістдесят.
-Доброго ранку, Микитівна! Уже воюєш? – запитав він, придушуючи позіхання.
-А вам би все спати, – буркнула у відповідь Микитівна. – Цілий ранок проспить. Але ж хто рано встає, тому … –
-Той до обіду вже втомився, – продовжив Михайлович – Піду, мабуть, чайник поставлю.
Микитівна сиділа на лавочці, курила, спостерігала за тим, як прокидається будинок і мружилась на сонці підсліпуватими очима.
-Як же добре жити! – думала вона. – І як мало цьому житті залишилося. Скоро вже зустрінуся я зі своїми рідними. побачу нарешті
Петрика свого і синочка Михайлика.
Чоловіка і сина поховала Микитівна давно. Було їй уже 82 рочків. Але раділа вона кожному дню, як молода дівчина. І дякувала Богові за своє таке довге життя! Самотність, звичайно, давила і гнітила, але Микитівна змирилася і з ним. Що Бог дає, все на краще! Сусіди звикли до її шкідливого характеру і якщо і лаялися, то без злоби, а так, для порядку.
Після сніданку пішла Микитівна, як зазвичай, погуляти в парк. З кожним днем прогулянки давалися все важче. Ноги відмовлялися ходити. Але вона вперто штовхала своє старе тіло вперед, спираючись про тростину. Підійшовши до лавочки, на якій вона завжди відпочивала, Микитівна побачила, що місце зайняте. Там сиділа дівчина з коляскою. На лавці лежала ще й велика сумка.
–Доброго ранку, красуня! Взагалі – то це моє місце, – пробурчала Микитівна.
-Вибачте, – мовила молодиця. – Ми зараз підемо.
-А ну, сидіти! – Микитівна одягла окуляри. Розглянула юну особу. Батюшки! Так у неї не особа, а суцільний синяк! – Розповідай. Що трапилося? Чоловік побив? Як звати тебе? –
-Оксана, – схлипуючи відповіла дівчина. У колясці заплакав малюк.
-Так. Бери сумку і пішли до мене. Чого на вулиці сидіти, – Микитівна рішуче покотила коляску вперед. Оксана, підхопивши сумку, пішла за старою.
Через годину вони пили чай у Микитівни на кухні. Малюк спав на дивані. А Оксана розповідала, що втекла від чоловіка. Що втомилася терпіти його пиятики і побої. Що боїться за синочка Михайлика. Що йти їй нікуди, бо осиротіла вона п’ять років тому. Довго вони розмовляли. І Микитівна відтавала серцем і дякувала Богові за цю зустріч.
-Дякую Боже! – повторювала вона, ледь шамкаючи беззубим ротом.
У понеділок вранці Маргарита Петрівна прокинулася від будильника, який був заведений на сьомій ранку. У будинку стояла незвична тиша. Вийшла на балкон. Микитівни на лавочці не було. У вікні першого поверху стирчав Михайлович. Біля під’їзду човгає мітлою Макарівна.
-Де Микитівна? – питання прозвучало одночасно.
-Може щось трапилося? – несміливо припустила Петрівна. – Треба сходити, постукати.
Раптом вікно під балконом відчинилося, і Микитівна, висунувшись в нього, засичала грізним голосом:
-Я вам зараз постукаю! Бач, чого придумали! Не дочекаєтесь! І взагалі – цить всі! У мене дитина спить! –
Сусіди завмерли з відкритими ротами, а Микитівна закрила вікно, поставила чайник на плиту, зайшла в кімнату, поправила на немовляті ковдрочку, вкрила Оксану покривалом і, щасливо посміхаючись, почала будувати плани на подальше життя. Адже вона у неї ще попереду! Стара плакала тихими, світлими сльозами. Сльозинки, плутаючись в сітці зморшок, капали в кружку з чаєм, приносячи полегшення і даруючи надію.
-Треба, мабуть, курити кинути, – вирішила Марія Микитівна.
