Моє дитинство було безхмарним та безтурботним. Батьки робили все можливе аби забезпечити мене усім необхідним та навіть більше. Все життя вони турбувалися про мій добробут. Після школи я переїхала жити окремо й під час навчання зустріла свого майбутнього чоловіка. Іван був веселий та добрий. Мама з татом прийняли його у нашу родину й щиро раділи за мене.
Ми відгуляли гучне весілля й після одруження постало питання, де нам жити. Мої батьки хотіли купити для нас квартиру, але Ваня відмовився. Сказав, що він, як чоловік та голова сім’ї, самостійно придбає дім для своєї дружини. Тож поки Ваня працював не покладаючи рук, відкладаючи зароблені гроші, ми переїхали жити до свекрухи зі свекром.
Відносини у нас були, м’яко кажучи, натягнуті. Свекруха була вимогливою та хотіла, щоб все виконувалося по її. Поки Ваня пропадав на роботі я всіма силами старалася догодити його матері. Марна справа. Щоб я не робила – усе не так. Справи тільки погіршилися, коли я завагітніла. Тепер мене опікували, як малу дитину, й не давали спокійно побути вдома. Цілими днями я чула повчання та настанови.
Згодом я народила первістка. Сина назвали Романом. І тепер батьки чоловіка не дають мені бути з дитиною. Кажуть, що я не справляюся, бо не маю досвіду, а вони знають, як краще для дитини буде. Усі зауваження та претензії я завжди вислуховувала мовчки. Ніколи не сперечалася та не вступала в конфлікт. Поки останнього разу не заявила їм, що якщо вони знову не допускатимуть мене до дитини, то ми одразу ж з Іваном переїдемо жити окремо.
Наступного ж ранку, коли я на кухні пила чай до мене вийшла свекруха та попросила пробачення за свою поведінку. Сказала, що я хороша дружина для її сина й прекрасна мама. Просо вони зі свекром бояться залишитися самотніми, адже син у них один і вони звикли про когось піклуватися. Нарешті ми порозумілися.
