З дружиною ми познайомилися ще під час навчання в університеті. Софія відразу запала мені в душу. Ми мали багато спільних захоплень, навіть книги читали однакові. Було й цікаво разом десь подорожувати, гуляти вулицями або ж просто помовчати.
Після закінчення навчання Соня знайшла роботу за спеціальністю і мала змогу взяти окрему квартиру в оренду. Мене вражала така самовідданість і наполегливість.
Якось двоюрідна сестра Софії запросила нас обох на весілля. Мені було цікаво познайомитися із всіма родичами коханої, тож за декілька днів до святкування ми вирушили в село.
Тоді ще модним було зазивати на такі заходи багато людей. Тож там було близько 400 гостей. Можете уявити, яка це кількість. І всі були сконцентровані на нашій парі. А за столом тітка Софійки сказала, що далі наша черга грати весілля.
Я почувався напруженим і трохи втомленим. Тим паче для мене завжди було важко знаходитися у великих шумних компаніях, знаходити безліч нових тем для розмов.
Гучні гуляння тривали 3 дні. Можна здогадатися, які суми грошей потрібні для такої забави. Родина не мала стільки заощаджень, тому довелося «влазити» в кредити.
Молодятам дарували в більшості якісь подарунки, а не гроші. Там були і коврики, і постіль, і меблі, і посуд, і побутова техніка. Не потрібно було довго рахувати, щоб зрозуміти, що весілля не окупиться. Здавалося, молодій сім’ї ще багато років доведеться попрацювати, аби повернути заборгованість.
Скоро ми приїхали до міста. Вже вдома почали розмови про одруження і шлюб, та я відразу заявив, що таких святкувань я не хочу. Пояснив свою позицію, підтвердив фактами і Софія підтримала мене.
Та ми знали, що родичам зі сторони дівчини це не сподобається, тому поки готувалися до цього самостійно. Запрошеними були лише наші батьки і декілька друзів, що були свідками. Після розпису скромно посиділи в кафе, поговорили, випили за новостворену сім’ю.
З того часу ми офіційно називали один одного чоловіком та дружиною. Та Софія почала переживати, чи бува родичі не образились, що їх не запросили на розпис. Згодом мати її повідомила, що тепер всі стороняться їх і не запрошують на свої свята.
Та для мене було очевидним, що тут немає через що переживати. Ці всі пишні святкування – даремна трата грошей. Якщо вони є, то краще вже витратити на подорожі, враження, цінні покупки. А якщо нема, то для чого на ТАКЕ брати позики?
Не хочу нікому нав’язувати свою думку, бо кожна людина для себе вирішує сама і має на це повне право. Та я досі з теплом згадую, як добре, що ми не пішли за думкою родичів і витратили гроші з користю. До цього часу в пам’яті ті враження від нашої романтичної подорожі до Парижу. А частина, яка залишилась стала хорошим внеском для купівлі автомобілю в майбутньому.
